З ІСТОРІЇ РОМСЬКОГО ПОСЕЛЕННЯ СЕЛА ПІДВИНОГРАДІВ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ (СПОГАДИ СИНІВ ДАНИЛА, АРСЕНІЯ, ДАВИДА -БАРОНА РОМСЬКОГО ТАБОРУ ВЕНІАМІНА БОГАРА )
Богар Данило Веніамінович,
Богар Арсеній Веніамінович,
Богар Давид Веніамінович,
співголови громадської організації
«Романі Бахтало Дром»
У селі Підвиноградів протягом століть проживають дві етнічні групи – українці і роми. Попри те, що ромська спільнота живе у селі ще з вісімнадцятого століття, вона не втратила своєї ідентичності, зберегла самобутні традиції у побуті і суспільних відносинах. Про традиції, звичаї, побут, родинне коріння нашої великої родини ми розповіли у книзі «БАХТАЛЕ РОМЕНЦА!», яка видана нами в серпні 2019 року.
Зазначимо, що лише у двох ромських поселеннях області живуть роми- келдерари – у селищі Королево та селі Підвиноградів. Досі між собою йменуємо наше село по-старому – Ардів. Таку назву воно мало до приєднання Закарпаття у 1945 році до України. Через свої переконання і традиції роми досі живуть відособлено від сільської громади. Водночас, Закарпаття для ромів Підвоноградова –рідна земля. Україна – наша Батьківщина. Ми хочемо жити у мирі та злагоді з усіма сусідами.
Прізвище Богар у ромському поселенні має третина жителів. Ми, три сини родини Богар – на конкретних прикладах хочемо поділитися досвідом, як роми завдяки природним здібностям змогли не тільки виживати у скрутних життєвих обставинах, але й гідно долати їх. Наша родина змогла завдяки підприємницькій діяльності та праці власними руками певних матеріальних і фінансових статків і створила відповідні умови для гідного життя. Цьому навчаємо і своїх дітей.
Наші предки багато зробили не тільки для розвитку ромської громади, але і для становлення приватного тепличного господарства у Виноградівському та Іршавському районах. Роми завжди були мудрими і спостережливими. Вміли навчатись новим видам ремесла, змінювати і підлаштовувати відповідно до певних історичних умов профіль роботи. Вміли виживати у мінливих соціальних умовах, пристосовуватись до них. Сьогодні це називають креативністю. При цьому пам’ятали накази старійшин і не забували ромських звичаїв і традицій. Мабуть тому громада підвиноградівських ромів вирізняється від інших побратимів по етносу. Наші жінки і дівчата носять і сьогодні традиційне яскраве ромське вбрання, яким виділяються з людського натовпу, підкреслюючи свою ідентичність і самобутність. Відрізняємось і тим, що зберегли мову, якою розмовляли наші прадіди, розмовляємо ми і будуть розмовляти наші онуки. Вирізняємось і тим, що наша родина є досить забезпеченою. Живемо у зручних і добротних будинках, яких у підвиноградівських ромів багато. Їздимо на сучасних легкових автомобілях. Нас часто звинувачують у тому, що ми не знаємо своєї історії, своїх коренів. Це не так.
Дійсно, через особливість життя ромів ми не змогли письмово задокументувати історичні події нашого життя від далекого минулого до сьогодення. Але усна історія зберігає інформацію про наших родичів і вона передається наступним поколінням. Відомості про непросте життя наших предків в основному зберігають, мабуть, як і всюди, жінки – матері та бабусі.
Підвиноградів – одне з багатьох сіл Закарпатської області, в яких вже понад триста років проживають роми. Перша згадка про ромів, а вони на той час називались цигани, у селі Ардовець (по старому Ардів) з’являється у 1726 році. Михайло Гвоздьо у своїй книзі «Ардовець (Підвиноградів): минуле і сучасне», наводить історичні джерела, документи, відшукані у Державному архіві Закарпатської області, філіал якого знаходиться у місті Берегово. В них згадуються роми Лайош Лаци, Кати Адам, Шерші Ласло, Андраш Каліус. У 1779 році в селі жили тільки дві ромські родини. З історичних документів того часу відомо, що основним заняттям ромів було ковальство (обробка і виготовлення сучасних знарядь праці), виготовлення дзвоників для великої і дрібної худоби та ремонт металевого посуду.
Зі слів старожилів села, поселення ромів знаходилось в іншому місці, ніж тепер, у нижньому кінці села в районі під назвою Тийглярня. Це було пов’язано з тим, що в кінці ХІХ – на початку ХХ століття відбулась певна перекваліфікація ромів. Одні і далі робили з саману вальки, інші ж виготовляли повноцінну будівельну обпалену цеглу. У той період у краї розпочався будівельний бум. Почали зводити два- і триповерхові будівлі, де використовували тільки обпалену цеглу, а не вальки із саману. Багато ромських родин оволоділи новим ремеслом. Оскільки неподалік був ліс, то це виявилось досить зручно. Це був досить тривалий і клопіткий процес. Він потребував нових знань і навичок, зате дозволяв чесно заробляти гроші. Але місцевість, де відбувалось випалювання цегли, стала непридатною для проживання, оскільки її понівечили численні ями, звідки бралася глина, а також розташовувалися випалювальні печі.
За легендами, на початку ХХ століття роми за вартість коштовної піпи (таку назву мала курильна трубка, виготовлена ще за часів Австро-Угорщини) придбали у власність землю у селянина Вантюха (за іншими даними – Лені або Леньо) у верхній частині села і там оселились. Кілька родин займались ковальством, лудінням (ремонтом металевого посуду), виготовляли та ремонтували деякий сільськогосподарський реманент. Ходили по селах, продавали або вимінювали вироби на сільськогосподарські продукти. Інші виготовляли для селян вальки (необпалену цеглу).
Друга світова війна та повоєнний період різко погіршили життя ромів не тільки села, а й усього краю. Було зруйновано господарські та торгові зв’язки з населенням, яке відійшло до тодішньої Чехословаччини та Угорщини. З’явилолсь багато промислових товарів, що витіснили ремісничі вироби, які виготовляли роми. Вони продовжували жити у власних невеликих будинках, не багатих, як усі малоземельні селяни краю.
У 1954 році в СРСР розпочалося освоєння цілинних земель у Казахстані. Країна потребувала в тому регіоні робочих рук. Тому під приводом освоєння цілинних і перелогових земель, весною 1957 року було вирішено відправити туди і ромів Закарпаття. Їм надавались «підйомні» – певні кошти на проїзд, оплачувалась вартість квитків, виділялись місця у товарних і пасажирських вагонах. Тільки одна велика родина ромів – Старого Нация (нашого прадіда) залишилася у селі. Це була численна родина Форкошів: Ігната Ігнатовича (дідо з батькового боку), Йосипа Ігнатовича (дідо з маминого боку). Загалом всі його п’ятеро дітей не піддались агітації і залишились у селі. З ними залишились ще брати і сестри дружини Юлії, всього близько 20 сімей.
На цілині ромів розмістили у необжитому степу. Жили у тимчасових наметах. Були великі проблеми з продовольчими товарами, почали голодувати. Тому на зиму старійшини вирішили – всім ромам повернутись додому, в Підвиноградів. Так зробили роми і з інших населених пунктів краю (Королева, Ужгорода, Хуста та інших сіл і містечок Закарпаття).
Секретар Підвиноградівської сільської ради Антон Білак сприяв тому, аби ромам виділили земельну ділянку – новий болотисий пустир за селом, за що здобув від селян несхвальні відгуки. Роми знову оселилися у селі. Ромські будинки розміщувались спочатку в північному кінці вулиці Партизанської. Перші роки після повернення були катастрофічними для ромів. Вони приїхали під зиму, їхні колишні житлові приміщення були розвалені. Жили у землянках, тимчасових наметах, голодували. Виживали за рахунок того, що чоловіки виготовляли на продаж або обмін традиційні ромські вироби. Тому і зупинимось детальніше на видах ромських ремесел, оскільки вони свідчать, що роми – майстрові творчі люди. Вони завжди жили з того, що виготовляли, продавали або вимінювали на продукти харчування свої ремісничі вироби.
Це найбільш працемісткий вид роботи, який потребує певних змін і навичок. Тут поєднуються не тільки знання з паянням металу, але й уміння вирізати, з’єднувати листи, працювати на висоті. Це вміння роми здобували ще за часів Австро-Угорщини. Проте особливо затребуваним воно стало у 60-70-х роках минулого століття відколи розпочалось індивідуальне будівництво. Ромів почали запрошувати на жерстяні покрівельні роботи, які непогано оплачувались.
Багато добротних стріх зроблено членами нашої родини. Та найкраща з них – стріха у китайському стилі, зроблена у селі Пийтерфолво на Виноградівщині для родини Іллєш. Виготовлена майже 40 років тому, вона і сьогодні радує господарів. Шви ніде не розійшлися. А водостоки у вигляді драконів, прикрашених шипами, надають особливого колориту будинку.
На сьогодні найбільшим попитом на працю ромів, яка достойно оплачується, є будівництво водостоків. Спочатку роми працювали лише в Закарпатті. Пізніше вони стали затребуваними в інших регіонах як України, так і Молдови, Білорусії. Ми виконуємо роботи з установлення водостоків на замовлення господарів, інколи з «царським» оздобленням. Індивідуальним для кожного будинку, враховуючи потреби і смаки замовників.
Для цього необхідні різноманітні неабиякі навички з паяння металу, вирізання, оздоблення прикріплювання до карнизів, стін. Працювати доводиться на високих будинках. Відповідно така праця добре оплачується, що дозволяє нам, у свою чергу, будувати і власні будинки, купувати автомобілі.
Напередодні Великодня, використовуючи традиційну ромську техніку «зшивання і пропаювання», виготовляли з жерсті різноманітні форми для випікання пасок. При цьому пропонували для різних регіонів Закарпаття і різні за розміром і виглядом форми. Для етнічних угорців пропонували прямокутні. Для румунського населення – трапецієвидні. При цьому розміри форми були різні – від маленьких для дитячих кошиків, що їх несли діти до церкви, до середніх і великих для дорослих. Були форми і дуже великі. Величезні паски клались у великодні кошики з двома ручками. Їх несли до церкви для освячування двоє дорослих людей, Інколи, за потреби, форми для пасок виготовлялись на місці. Роми розносили їх по хатах і пропонували господиням. Між старійшинами ромських таборів були певні домовленості. Аби не виникала конкуренція при продажу ромських виробів, кожна громада мала свою певну територію. Наприклад, роми Півдвиноградова продавали свої вироби у селах на захід від села. Роми Королева – відповідно у східному напрямі. Виготовленням і продажем товарів займалися в основному чоловіки.
Буквально за кілька тижнів після Великодня починалось сінокосіння, заготівля сіна для худоби. Для цього у кожного косаря мала бути так звана точкура – пристрій для точильного каменя. Це спеціально виготовлена довгаста ємність, у яку клався точильний камінь.
Точкури мали спеціально припаяні вушка, через які проходила міцна мотузка. Нею ємність закріплювалась на поясі косаря. Краї точкура спеціально загинались так, аби косар не міг поранити руки, коли виймав або клав у ємність точильний камінь, аби наточити косу. Крім того, вона мала бути ще й досить щільною, оскільки в ній, зазвичай, знаходилась невелика кількість води, щоб у певний сезон, у місцевість, де їхня робота була необхідна, аби ремонтувати коси. Через зональність Закарпаття сінокоси проходили по черзі – спочатку в низинних районах, а потім у передгірних і гірських. Тому період виготовлення точок міг бути до двох і більше місяців. Здається, що ємність для каменя проста для виготовлення, але теж потребує певних вмінь і навичок. Не кожен спроможний виготовити простий на перший погляд і вкрай важливий сільськогосподарський реманент. Проте, він якраз і свідчить про співпрацю у господарстві ромської громади з місцевим населенням. Вміння запропонувати саме ті товари і послуги, в яких жителі відчували гостру потребу, – це свідчення віками виробленої інтеграції.
Ще один необхцідний у селянському господарстві допоміжний пристрій, який виготовляли роми – можоловки. Він допомагав жителям низинних районів краю, які вирощували кукурудзу, лущити зерно з качанів. Механізовані пристрої для лущення кукурудзи винайшли набагато пізніше, і вони були досить дорогими для селян. Тому основна частина сільських господарів для очищення кукурудзи користувалась ще донедавна цими пристроями. Можоловки виготовлялись зі спеціальних сортів заліза і прикріплялись до шкіряного ременя. Вони мали гострі зуби, їх можна було підлаштувати індивідуально до долоні кожного.
Втім, ніщо так не шанувалось як серед ромів, так і інших мешканців, як ковальство. Майже у кожному селі був ром-коваль, який міг знайти для себе працю. Це і виготовлення сільськогосподарського реманенту: лопат, мотик, граблів, борон, необхідних металевих деталей для возів . Обладнання в кузні було дорогим, тому передавалось в родині по чоловічій лінії. Для роботи використовували різноманітні молоти, щипці, ковальські міхи для роздмухування вогню на ковальні, спеціальні ножиці. Будувалась ковальська піч, ємності для гартування виробів. Ще донедавна праця ромських ковалів була надзвичайно затребуваною, В кожному селі були кузні, де працювали роми. Вони давали можливість ковалю достойно утримувати свою родину. Пізніше кустарні вироби були замінені продукцією промислових підприємств і заводів. Вони витіснили працю ромів з ринку. З’явились у магазинах дешеві сільськогосподарські знаряддя праці, які раніше виготовлялись вручну. Сьогодні у господарських крамницях можна вільно купити вже готові ковані або виготовлені засобом лиття готові частини воріт.
Але попит на них у кінці 60-70-их роках був ще невеликим, оскільки коштували вони дорого, а населення було неплатоспроміжним. Заможними люди стали пізніше. Тоді і з’являється попит на ковані ворота. Але для своєї родини, для старшого сина Данила Веніамін Богар викував чудові ворота, які і сьогодні є прикрасою двору. Вражає майстерність коваля, м’якість форм, симетрія, оздоблення, що свідчить про високу майстерність нашого батька Веніаміна, спроможність гідно заробляти на життя, бути лідером громади, навчити своїх дітей цьому ремеслу. Проте, сьогодні вироби ромських ковалів замінили типові стандартні заводські заготовки. На жаль, сьогодні в Закарпатті серед ромів ковалів-професіоналів майже не залишилось.
За часів, коли Закарпаття входило до складу Чехословацької Республіки, у краї працювало кілька невеликих ливарних підприємств, які виготовляли з чавуну грубки-буржуйки. Відомим виробником був металургійний завод Фрідешева на Мукачівщині. Такі печі були гарно оздобленими і досить дорогими. Їх купляли в основному заможні родини. Серед менш заможних селян попитом користувались грубки, виготовлені ромами, так звані шпори. Їх було кілька варіантів – від прямокутних з поверхнями для приготування їжі і випічки тіста до круглих на невеликих ніжках. Спочатку в радянські часи такі товари для населення промисловими підприємствами майже не виготовлялись.
Саме в цей час попит на «циганські шпори» (маленькі печі, де використовували дрова) серед місцевого населення був значним. Цим скористались роми. Грубки добре продавались особливо у сільських районах.
Це дозволило деяким родинам заощадити певні кошти. Розпочався період первинного накопичення капіталу.
У середині 1960-х років набув поширення новий вид господарської діяльності серед населення: вирощування розсади ранніх овочів у тепличках. Адже весна у краї розпочинається на місяць – півтора раніше ніж у центральних і східних регіонах України. Та і зими не завжди дуже холодні. Тому спочатку городню розсаду і вирощували у парниках, а потім висаджували у відкритий грунт. Роботи розпочинались у середині січня: підготовка насіння, посів, вирощування розсади. Саме для опалення теплиць були потрібні такі маленькі грубки.
Спочатку почалось масове зведення маленьких теплиць в Іршавському та Виноградівському районах, особливо у селі Зарічево. Пізніше з появою нових видів поліетилену – і великих. Цим і скористались підприємливі ромські родини, задовольняючи попит місцевих фермерів на свої вироби. Йшов взаємний і вигідний для всіх товарний обмін. Якщо спочатку роми з Підвиноградова на возах розвозили свій товар, то пізніше пересіли на «залізних коней» – легкові автомобілі. Навіть у наш час вироби місцевих ромських умільців користуються попитом. Завдяки організаторським здібностям членів нашої родини, їх підприємливості, ромські «буржуйки» обігрівають наших бійців у зоні АТО.
Підростали діти, створювались нові сім’ї, зводились нові будинки. Табір почав розростатись. Роми почали купляти у місцевих жителів сільські хати, перебудовували за своїм вподобанням по всій вулиці Партизанській, де проживали до кінця 80-х років минулого століття. Пізніше вся вулиця Партизанська стала ромською. В кінці 70-х років ромам було виділено додатково земельні ділянки під будівництво. Так з’явились нові вулиці: Каштанова, Ватутіна, Табірна, Київська, Нова. Загалом на сьогодні у місці компактного проживання ромів збудовано 96 будинків. За останні роки серед ромського населення стався своєрідний бебі-бум. Ромські родини багатодітні, що створює певні проблеми для підростаючого покоління. Діти теж створюють власні сім’ї, відокремлюються від батьків. Повним ходом іде викуп ділянок для будівництва нових ромських осель по вул. Борканюка, що викликає незадоволення мешканців.
Майже двадцять років знадобилось ромам Підвиноградова аби пристосуватись до нових умов життя, і все вони робили самотужки, без підтримки односельців – неромів. Тільки тоді, коли з Божою поміччю вони стали підніматись, зводити гарні новобудови по вул. Партизанській, викупляти у сільських мешканців будинки та земельні ділянки, коли дитяча народжуваність зрівнялась з неромською, місцеві жителі почали звертати більше уваги на ромів.
Завжди було проблемним питанням навчання ромських дітей у школах. Колись вчитель Кутлан, знаючи, що в ромських хатах немає годинника, аби вчасно зібрати дітей до школи, сповіщав про початок занять пострілом рушниці. Пізніше роми вчились в окремій невеликій шкільній будові, що була поряд з табором. Невелика частина дітей ходила до сільської школи.
Зараз у Підвиноградові живе численна ромська громада. Це понад три тисячі осіб, з яких дітей шкільного віку вистачить ще на одну сільську школу. Мешканці ромського поселення Підвиноградова розуміють необхідність отримання належної освіти. Ромською громадою у продовж кількох років порушується питання про будівництво школи, відкриття поблизу поселення дошкільного навчального закладу – дитячого садочка для ромських дітей, оскільки Законом України «Про освіту» передбачається обов’язкова підготовка дитини до школи. На жаль, більшість ромських батьків не можуть самостійно підготувати дитину до школи. А у місцевому дитячому садочку не вистачає місць навіть для неромських дітей. Тому й успішність ромських дітей вкрай низька. Діти, не маючи дошкільної підготовки, не можуть засвоювати складну програму, втрачають віру в себе і мотивацію до навчання. До сьогодні це гостре питання не вирішено.
Всього у поселенні понад 600 дітей шкільного віку. З них до 14 років – 429, а з 15 до 17 років – 178. У 2019/2020 навчальному році в Підвиноградівській ЗОШ І-ІІІ ступенів навчалося понад 550 школярів у класах-комплектах з дітей різного віку. Рівень їх навчальних досягнень відповідно до Критеріїв оцінювання у системі загальної середньої освіти (за 12-бальною системою) становить 1-3. Школу відвідують несистематично. У поселенні тільки кілька десятків мешканців вміють читати і писати. У таборі діє церковна школа, де навчають дітей читати Біблію. Тому ромську громаду надзвичайно хвилює рівень навчальних досягнень підростаючого покоління.
Важко поламати негативні стереотипи стосовно ромів, які нібито не хочуть вчитись. Хочемо, але це питання може бути вирішено тільки зусиллями двох громад – ромської і неромської. Роми мають власну культуру та звичаї, яка відрізняється від культури односельців. Але світ тому і прекрасний, що у ньому є етнічне розмаїття. Вчимося поважати один одного, жити поряд! Передусім слід допомогти у підвищенні освітнього рівня ромської молоді.
У 2015 році, з метою захисту прав ромів, була створена Громадська організація «Романо Бахтало Дром». Засновниками її є брати Богари – Данило Веніамінович, Арсеній Веніамінович і Давид Веніамінович. Організація була створена задля покращення життєдіяльності ромів, інтегрування ромських громад до українського суспільства.
Перші два роки організація функціонувала без будь-якого стороннього фінансування, за власні кошти засновників. В останні два роки, представникам ромської громади Виноградівщини почав надавати допомогу у виконанні програмної діяльності громадської організації Міжнародний фонд «Відродження».
Один із засновників організації Арсеній Богар за результатами відкритого конкурсу призначений на посаду радника голови Виноградівської районної державної адміністрації Закарпатської області. Після цього в рамках ГО було створено «Правовий центр ромів Виноградівщини».Загальна чисельність ромів Виноградівщини становить понад 10 тисяч осіб. Керівником правового центру ромів є Давид Богар. Центр створено з метою інтегрування ромів до українського суспільства у правовому вимірі.
Це стосується насамперед рівності ромів в отриманні соціальних послуг, медицини, органів міграційної служби, правоохоронних органів, судових інстанцій, органів реєстрації актів цивільного стану та інших державних та недержавних інституцій.
Наприклад, цікавою та незвичною була проблема, з якою до правового центру звернувся один з мешканців села Півдвиноградів. Питання стосувалось неможливості використовувати придбаний житловий будинок через перешкоджання доступу до нього з боку інших мешканців села. Сусіди самовільно припаяли до вхідних воріт навісний замок з ланцюгом.
З цього приводу між громадою села та ромською громадою виникла дискусія. Але завдяки зусиллям працівників правового центру питання було вирішено мирно. Після інценденту громада села Півдвиноградів висловила вдячність працівникам правового центру за активне сприяння врегулювання ситуації. Не менш цікавою була проблема отримання паспорту, з якою до правового центру звернувся молодий ром. Хлопець народився у пологовому відділенні Виноградівської районної лікарні на початку 90-их. Мати покинула немовля відразу після народження. Працівники пологового відділення самостійно зареєстрували його в органах реєстрації актів цивільного стану, придумали дитині прізвище та ім’я. Хлопець виховувався і ріс у дитячому – інтернаті «Берізка» у Виноградові. Досягнувши повноліття, ром вирішив перереєструвати свої дані, записавши біологічних батьків. Але в державних інституціях хлопець отримував усні відмови щодо проведення реєстраційних дій, які через неосвіченість не міг оскаржити. Саме це привело молодого рома до правового центру, на який він покладав останню надію. Питання було вирішено. З труднощами молодому хлопцеві протягом року вдалось отримати документи з правильним ім’ям і по батькові.
У серпня 2018 року до правового центру звернулась жінка-ромка, яка попросила допомогти їй у реєстрації після народження нею дитини, щоб отримати свідоцтво державного зразка. Через якийсь час працівники центру дізналися, що ромка народила дитину, яка згодом через 3-4 дні, померла в пологовому відділенні районної лікарні. За сприяння правового центру ромів слідчі розпочали кримінальне провадження за фактом неналежного виконання медичними працівниками обов’язків по лікуванню молодої ромки та новонародженого.
Необхідно відзначити, що з 2017 року допомогу правовому центру ромів надає правозахисник адвокат В.І. Ластівка. Він є кваліфікованим юристом. У 2011 році закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого, тривалий час працює у правовій сфері.
Нещодавно до ромського правового центру завітав відомий у світі фотохудожник Марк Невілл (м. Лондон, Велика Британія) та його партнери з м.Києва Марія Лазарєва та Олексій Лазарєв, яких зацікавила робота центру та діяльність ГО «Романо Бахтало Дром». Пан Невілл – випускник факультету мистецтв Редінгського університету в Беркширі та Голдсмітського коледжу в Лондоні, номінант на Пулітцерівську премію, автор кількох резонансних документальних фотопроектів у США і Британії. В рамках зустрічі п. Невілл провів фотозйомку в місці компактного проживання ромів села Підвиноградів. Зроблені світлини увійдуть до спеціального фотохудожнього проекту Марка Невілла, який буде презентовано найближчим часом у Німеччині.
Робота центру не обмежується лише наданнями консультацій. Останнім часом Арсеній Богар Активно займається питанням працевлаштування ромських жінок. Так, за допомогою працівників центу вдалось працевлаштувати понад 30 ромок на роботу до агропромислової фірми «Радуга» із збирання ранніх овочів – редиски. Такий досвід є унікальним для нашого краю, оскільки засвідчив бажання і вміння ромів добре працювати і чесно отримувати платню за виконану роботу.
Протягом всього часу існування діяльність ГО «Романо Бахтало Дром» була спрямована не тільки на вирішення правових проблем, але і будь-яких (без винятку) питань, що виникають у процесі життєдіяльності ромських громад Виноградівщини. Велика кількість ромів району є безробітними. Тому найбільше уваги громадська організація приділяє саме проблемі працевлаштування ромів як інструменту інтегрування ромських громад до українського суспільства. У 2019 році Виноградівською районною філією Закарпатського обласного центру зайнятості за активної участі ГО «Романо Бахтало Дром» було організовано та проведено ярмарок кар’єри «Освіта, робота, перспектива». Активними учасниками ярмарку були представники ромських громад Виноградівщини, яких зацікавили пропозиції щодо працевлаштування. Така співпраця показала, що роми менше замикаються у своєму оточенні, а прагнуть до чесної співпраці та інтеграцію в українську спільноту. Були спроби знайти роботу для жінок і в інших областях України, наприклад, у Черкаській, але це було дуже обтяжливо для ромських родин. Окремо слід зазначити, що діяльність ГО «Романо Бахтало Дром» стосується також і спортивної складової інтегрування ромських громад. Створено футбольну команду з числа підлітків – ромів Виноградівщини. На рахунку громадської організації багато інших корисних справ. Зараз головну увагу зосереджуємо на питаннях соціалізації ромів, подальшої інтеграції їх в українське суспільство. Маємо розуміння того, що ми відмінні за своїми традиціями і способами життя, у той же час такі же громадяни України, як і інші представники національних спільнот краю.