ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА МІНОРИТАРНИХ ЕТНІЧНИХ ГРУП У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Зан Михайло,

член правління Громадської  організації «Русинський культурологічний клуб», кандидат історичних наук, доцент кафедри  політології і державного управління ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Реформування законодавства про етнічні (національні) меншини в контексті підготовки вступу України до Європейського Союзу є однією з важливих вимог. Поряд із цим проблематика міжетнічних взаємин та етнополітичних процесів є дискурсивно-дискусійною проблемою, яка потребує глибокого аналізу, широкого обговорення та врахування етнополітичного досвіду інших країн, зокрема наших найближчих сусідів. На наш погляд, у першу чергу варто зосередитися на етнополітичних практиках Республіки Польщі, Словацької Республіки, Угорщини та Румунії. Названі країни, як і Україна, є державами з поліетнічним складом, де поряд із «етнічним ядром» представлені групи корінних, компактних етнічних громад. Вироблені ними моделі етнополітичного менеджменту були апробовані вже в 1990-х роках. Згодом нормативно й інституційно вони вдосконалювалися й мають для нашої держави важливий науковий та практичний інтерес.

У контексті доповіді звернемо увагу на два важливі аспекти: 1) зміст понятійного апарату, яким окреслюються міноритарні етнічні групи в національному законодавстві; 2) моделі політичної репрезентації етнічних громад, які застосовуються в Польщі, Словаччині, Угорщині та Румунії. Відтак наголосимо на окремих аспектах, які варто обговорити й з’ясувати їхній евристичний потенціал у рамках трансформації нормативно-правової бази етнополітики України в контексті європейської інтеграції.

Дилеми категоріального апарату етнополітики

Зауважимо, що групи етнічних меншин або міноритарні етнічні групи (англ. ethnic minority groups) – це спільноти, які є чисельно меншими за представників етносу («державотворчий етнос», «титульна нація») з яким зазвичай нормативно узгоджується назва держави. Ці меншини відрізняються мовою або діалектом, культурою, звичаями, традиціями, конфесійною ідентичністю тощо [10, с. 146]. У політико-правовому форматі подібні групи розмежовують через ряд категорій: «національна меншина», «етнічна меншина», «мовна меншина», «корінний народ».

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про національні меншини в Україні» до «національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою» [4]. Подібно до цього в проекті Закону України «Про національні спільноти України» в ст. 2. окреслено зміст поняття національної спільноти (національної меншини). Це – «окрема група громадян України, які не є етнічними українцями і традиційно проживають на території України, об’єднані спільними етнічними, культурними, релігійними та мовними ознаками, і які виявляють прагнення зберегти і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність» [16, с. 2]. Фактично йдеться про той самий контекст розуміння національних меншин як будь-яких громадян України, які проявляють групову компліментарність й не вважають себе українцями за етнічним походженням. Відтак дія вітчизняного законодавства поширюється не лише на корінні етнічні громади (поляки, угорці, румуни, греки та ін.), а й на іммігрантські, діаспорні групи в Україні (чеченці, ассірійці, марокканці, корейці тощо), які мають власні національно-культурні товариства.

Необхідно зауважити, що етнополітичний досвід країн Центрально-Східної Європи засвідчує про чітку диференціацію корінних етнічних меншин і діапорних груп. Так, вже 7 липня 1993 року Закон LXXVII «Про права національних та етнічних меншин» концептуально визначив політико-правовий статус корінних меншин в Угорщині. Головними критеріями для нього є: 1) проживання предків представників меншини на території Угорщини впродовж останніх 100 років; 2) громадянство держави; 3) специфічна мовно-культурна ідентичність громади. Визнавши офіційний перелік із тринадцяти етнічних меншин угорське законодавство передбачає також його розширення у перспективі [29]. У новому Законі CLXXIX «Про права національностей» від 18 квітня 2011 року конкретизовано захист прав меншин через забезпечення підтримки їхньої культури, вживання рідної мови, освіти рідною мовою, права використовувати власні ім’я своєю рідною мовою; колективної участі в суспільному житті, сприяння реалізації їхньої культурної автономії та забезпечення громадам права на «реальне самоврядування» [14, с. 50; 30]. Таким чином, Угорщина офіційно визнає 13 корінних етнічних громад: ромів, німців, румунів, хорватів, словаків, словенців, сербів, русинів, українців, поляків, греків, болгар і вірмен.

Подібно до Угорщини, «Закон про національні та етнічні меншини і регіональну мову» Республіки Польща від 6 січня 2005 року, який містить 6 розділів і 43 статті, розмежовує поняття «національна меншина», «етнічна меншина» (ст. 2) та «мовна меншина» (ст. 19). До першої категорії належать групи польських громадян, які відрізняються: 1) меншою чисельністю; 2) мовою, культурою або традиціями; 3) прагненням зберегти свою мову, культуру або традицію; 4) історичним усвідомленням власної національної спільноти та прагненням для її вираження і захисту; 5) їх предки населяли нинішню територію Польщі щонайменше 100 років; 6) ототожненням себе з нацією у певній країні. Такими меншинами визнаються 9 етнічних груп країни: німці, українці, білоруси, росіяни, литовці, вірмени, чехи, євреї та словаки. До етнічних меншин Закон відносить групи польських громадян, які мають подібні до національних меншин характеристики за винятком ідентифікації себе з нацією в окремій державі. Це – роми, лемки, татари та караїми. Відповідно положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин регіональною мовою у Польщі визнається мова кашубів, які компактно проживають в північно-західній частині країни [25].

На відміну від Польщі та Угорщини, сусідні Словаччина та Румунія наразі не мають спеціальних законів про національні меншини. Водночас політика визнання міноритарних етнічних груп представлена в інших нормативно-правових документах цих держав. Насамперед, у законодавстві про мову та культуру (Словаччина), нормативно-правових актах, які забезпечують вибори в державі (Румунія) тощо.

Ст. 33, 34 Конституції Словацької Республіки гарантують забезпечення індивідуальних прав і свобод громадян, які належать до національних меншин або етнічних груп. Серед них – право розвивати власну освіту, культуру, засоби масової інформації, вживати рідну мову на офіційному рівні [24, s. 14–15]. При цьому словацький законодавець не дає чіткого розмежування категорій «національна меншина» і «етнічна група» й не надає конкретного переліку офіційно визнаних меншин. Натомість у контексті головних положень Рамкової конвенції про захист прав національних меншин та Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин у Словаччині вдосконалено Закон про використання мов національних меншин СР [27]. Відтак міноритарними мовами визнані болгарська, чеська, хорватська, угорська, німецька, польська, ромська, русинська та українська мови. Згідно з ухваленими у 2011 році доповненнями до закону, мову національних меншин можна офіційно вживати у тих населених пунктах, де частка меншин перевищує 15 %.

Ухвалений у 2017 році Закон Словацької Республіки «Про фонд підтримки культури національних меншин» покликаний зберігати та розвивати ідентичність і культурні цінності міноритарних етнічних груп, сприяти їхній освіті, забезпечувати міжкультурний діалог і порозуміння між громадянами Словаччини [28]. Створений для цього спеціальний фонд, що є юридичною особою, розподіляє кошти для розвитку культури організацій-представників національних меншин у наступному співвідношенні: 1) угорської національної меншини – 53 %; 2) ромської національної меншини – 22,4 %; 3) русинської національної меншини – 6,4 %; 4) болгарської національної меншини – 1 %; 5) чеської національної меншини – 3,7 %; 6) хорватської національної меншини – 1 %; 7) моравської національної меншини – 1,4 %; 8) німецької національної меншини – 1,8 %; 9) польської національної меншини – 1,4 %; 10) російської національної меншини – 1,1 %; 11) сербської національної меншини – 0,7 %; 12) української національної меншини – 2 %; 13) єврейської національної меншини – 1,1%; 14) для Ради міжкультурного діалогу та порозуміння – 3 % [2, с. 29–30].

Практика перманентного лобіювання спеціального закону про національні меншини з боку Демократичного Союзу угорців Румунії поки що не увінчалася успіхом. Утім на офіційному рівні в Румунії наразі визнається 20 національних меншин: албанці, болгари, вірмени, чехи, хорвати, євреї, німці, греки, італійці, македонці, угорці, поляки, роми, росіяни-липовани, русини, серби, словаки, татари, турки та українці. Оновлена в 2003 році Конституція Румунії передбачає представництво етнічних меншин у вищому законодавчому органі держави. Згідно ст. 62 (2) організації громадян, які належать до меншин, що не можуть зібрати достатню кількість голосів для представництва в парламенті, мають право на одне депутатське місце. При цьому зазначається, що громадяни однієї етнічної меншини можуть бути представлені тільки однією організацією [17]. Таким чином, громадські організації етнічних меншин у контексті електоральних циклів Румунії фактично прирівнюються до політичних партій. Виборче законодавство Румунії трактує саме поняття «національної меншини» як етнічної групи, представленої в Раді національних меншин. Відтак, організації етнічних груп, які не представлені в парламенті, автоматично втрачають статус національної меншини як такої. З іншого боку, громадсько-політичні організації меншин із парламентським статусом, фактично закріпили власну монополію на представництво групових інтересів етнічних громад Румунії.

Моделі політичного представництва міноритарних етнічних груп

Міноритарні етнічні громади, як всі соціальні групи, конструюють власну ідентичність й перманентно включаються в політичний порядок денний полікультурного простору держави. Відтак вони неодмінно мають бути організованими в громадянському суспільстві й репрезентованими в політиці як одній з найважливіших сфер соціального буття. В контексті методологічного підходу американської політологині, лауреатки премії Йогана Скітте за новаторські дослідження з проблематики представництва (2003) Ханни Феніхель Піткін йдеться про так званий дескриптивний вимір політичного представництва (репрезентації схожості), який надає перевагу зовнішнім ознакам представників у владі, які узгоджуються з подібними атрибутами виборців, репрезентантів певних соціальних груп. Зауважимо, що дескриптивна репрезентація передбачає ототожнення вікових, класових, професійних, статевих, расових, регіональних та етнічних відмінностей політичних представників і тих, кого в подібний спосіб репрезентують у владі [20, с. 60–91]. Цей підхід набуває особливого значення за умов реалізації політики мультикультуралізму [3, с. 158–176].

Відповідно до Лундських рекомендацій про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999) політичне представництво етнічних громад на центральному рівні може впроваджуватися через наступні інституційні формати: 1) законодавчий / парламентський («резервування… певної кількості місць в одній або обох палатах парламенту чи в парламентських комітетах»); 2) виконавчий / урядовий («закріплення за представниками національних меншин посад у кабінеті міністрів», через призначення у відповідних міністерствах «співробітників відповідальних у справах меншин або видання постійно діючих інструкцій»; 3) судовий («закріплення… місць у Верховному або Конституційному суді або у судах нижчих інстанцій») [13, с. 8].

Власне парламентську модель політичного представництва національних меншин понад 30 років упроваджує Румунія. Зокрема, у верхній палаті нинішнього парламенту Румунії (Сенату) представлені 9 депутатів від Демократичного Союзу угорців Румунії. У складі нижньої палати (Палати депутатів) представлені парламентська група 20-ти депутатів-угорців та парламентська група з 17-ти депутатів, представників національних меншин Румунії.

Слід зауважити, що відповідно до Закону про вибори до Палати депутатів та Сенату № 35 від 13 березня 2008 року румунський законодавець чітко врегулював статус національної меншини як такої, що представлена в парламенті Румунії. Відповідно до ст. 9(4), якщо етнічна гроада більша за 20 тис. чол., то вимагається список найменше з 20 тис. членів, які проживають хоча б у 15-ти повітах та муніципії Бухарест, при цьому не менше 300 чол. у кожному регіоні [18]. Ці ж вимоги були зафіксовані в новому виборчому законі (ст. 56), який вступив у дію 10 березня 2018 року [19, р. 30–31]. Втім такі умови є практично неможливими для їх виконання з боку альтернативних, непарламенських організацій етнічних меншин Румунії.

Відтак громадські організації національних меншин із парламентським статусом, фактично закріпили власну монополію на представництво колективних інтересів етнічних громад Румунії. Кожна організація мала право залучати електорат у всіх виборчих округах країни, якщо нею висувається тільки один кандидат на загальнодержавному рівні (ст. 9 (11). Вказані норми закону й призвели до того, що вже на виборах 2008 року кожна етнічна меншина була представлена тільки однією організацією, яка після попередніх внутрішньо-організаційних виборів висувала одного кандидата. Слід також зауважити, що положення закону не стосуються тих національно-культурних організацій, які формують виборчі списки разом із політичною партією або виборчим блоком політичних сил [11, с. 144].

Подібно до парламенту Румунії, законодавство щодо місцевих виборів також надає перевагу тим меншинам, які представлені у законодавчому органі. Ст. 6 Закону про місцеві вибори від 29 березня 2004 року передбачає, що висувати кандидатів у мери та кандидатів до місцевих рад можуть організації національних меншин; ст. 7 ж вказує, що національні меншини це – власне ті, які є представленими у Раді національних меншин [1, с. 8].

На відміну від Румунії, яка з 1990-х років послідовно впроваджує парламентський формат репрезентації інтересів етнічних меншин, Угорщина реалізує етнополітичну модель самоврядування меншин на трьох рівнях: 1) загальнодержавному; 2) територіальному; 3) місцевому. Зокрема на загальнонаціональному рівні органи державного самоврядування є дієвим управлінським механізмом функціонування національно-культурної автономії етнічних громад Угорщини. Насамперед це стосується проблем захисту прав меншин у взаємодії з органами виконавчої та законодавчої влади. В структурі органів влади Угорщи ни органи самоврядування 13-ти меншин підпорядковані Державному секретаріату з питань національних меншин, релігії та громадських зв’язків Міністерства людських ресурсів Угорщини. Національні органи самоврядування меншин мають відповідні консультативні функції під час підготовки законопроектів, що стосуються освітніх проблем та збереження їхньої культурної спадщини.

Відповідно до законодавчих змін, із 2014 року виборці можуть голосувати за списками організацій етнічних меншин паралельно з обранням 93-х депутатів за партійними списками до Національної асамблеї Угорщини. Меншини можуть отримати пільговий мандат, якщо вони досягнуть ¼ дев’яносто третьої частини списку виборців (23 829 голосів або 0,2688 %). Оскільки меншинам важко подолати навіть цей виборчий поріг, то з квітня 2014 року очільники тринадцяти етнічних громад держави стали «позитивно дискримінованими» й отримали статус речників від меншин із правом голосу на засіданнях депутатських комісій у парламенті Угорщини. Винятком стала німецька етнічна громада, оскільки на парламентських виборах 8 квітня 2018 року 26 477 голосами виборців (0,46 %) до парламенту Угорщини був обраний представник німецької меншини Імре Ріттер [21, p. 4].

Із метою забезпечення представництва різноманітних конкуруючих груп інтересів етнічних громад країни на зміну мажоритарній запроваджено тип пропорційної виборчої системи (методика д’Ондта). Відтак найбільш репрезентованими на територіальному рівні є роми, німці, хорвати, словаки та румуни Угорщини [5, с. 152–153]. Державні органи самоврядування етнічних меншин забезпечуються відповідним бюджетним фінансуванням з боку держави.

У свою чергу локальні органи місцевого самоврядування етнічних меншин Угорщини формуються за мажоритарною системою двома методами. Перший (прямий) полягає у створенні муніципальної ради меншини, якщо понад 50 % від її обраного складу є представниками конкретної етнічної групи. Таким правом користуються насамперед добре організовані німецька та хорватська громади країни. Другий (опосередкований) варіант передбачає створення окремого органу самоврядування меншини, який може включати найменше 3-х осіб, якщо до складу муніципалітету обрано понад 30 % представників від певної міноритарної громади [26, p. 40]. Ці органи влади етнічних меншин на місцях мають дорадчі повноваження. В першу чергу вони стосуються проблем функціонування освітньо-культурних закладів, засобів масової інформації, застосування рідної мови тощо. Тобто, вони можуть створювати й опікувати школи, бібліотеки, музеї, театри тощо. Місцеві органи самоврядування меншин мають специфічне право вето щодо постанов, які можуть бути винесеними місцевими муніципалітетами з питань освіти та культури меншин. Зокрема, право вето стосується призначення керівників освітніх установ та культурних закладів із компактним проживанням етнічних меншин [15, c. 94].

Представництво етнічних меншин на рівні уряду реалізується шляхом створення спеціальних органів центральної виконавчої влади, які регулюють етнонаціональні процеси в державі. Зазвичай вони представлені в структурі міністерств культури та освіти. Для здійснення специфічних функцій, зокрема, врегулювання «ромського питання», також створюються окремі урядові органи. До роботи в цих інституціях залучаються громадські лідери, представники етнічних меншин. Через виконавчі органи влади створюється відповідна соціальна мережа для кому нікації з репрезентантами етнічних громад у регіонах. У рамках реалізації соціально-культурної моделі включення етнічних меншин у політику, в Словацькій Республіці на урядовому рівні представлена розгалужена структура органів влади, які дозволяють репрезентувати інтереси етнічних меншин: 1) Відділ культури національних меншин при Секції культурної спадщини та культури меншин СР в рамках Міністерства культури; 2) Рада міністра шкільництва, науки, досліджень та спорту CР з національного шкільництва; 3) Рада уряду СР з прав людини, національних меншин та ґендерної рівності; 4) урядовий Уповноважений СР у справах національних меншин; 5) урядовий Уповноважений з питань ромських громад [9, с. 125]. Парламентською формою захисту прав національних меншин є постійно діючий Комітет Національної Ради Словацької Республіки з прав людини та національних меншин.

Нормативно-правова база Словаччини передбачає функціонування етнічних (етнополітичних) партій. Найбільшою мірою цей шанс реалізували представники угорської національної меншини. Вже на початку 1990-х років політичні сили угорської громади СР були розмежовані за ідеологічними орієнтаціями. Так, Угорський християнсько-демократичний рух декларував консервативну ідеологію, Угорська громадянська партія – соціально-ліберальну, а «Співіснування» – право-ліберальну доктрину. Під час виборів 1994 року була створена Угорська Коаліція у складі Угорського християнсько-демократичного руху та Угорської громадянської партії, яка отримала дещо більше – 10,1 % (17 мандатів). Напередодні парламентських виборів 1998 року три політичні партії (Угорський християнсько-демократичний рух, Угорська громадянська партія та «Співіснування») створили Угорську коаліційну партію (далі – УКП). В результаті до Національної Ради СР 25–26 вересня 1998 року УКП здобула 9,12 % голосів та 15 мандатів у парламенті. У червні 2009 року колишній засновник та лідер УКП (1998–2007 роки) Бела Бугар створив власну політичну силу «Most–Híd» (Міст), яка орієнтується на міжетнічне співіснування та взаємне співробітництво між словаками та угорською громадою. Відтак угорська електоральна ніша виявилася розпорошеною між УКП та «Most–Híd». Остання на парламентських виборах 2010 року здобула 8,1 % (14 мандатів; 7 – словаків і 7 – угорців), а під час виборів 2012 року – майже 7 % (13 мандатів у парламенті). На парламентських виборах у 2016 році «Most–Híd» отримав 6,5 % (10 мандатів), а партія угорської громади 4,04 %, знову не пройшовши до парламенту. Зареєстрований у жовтні 2013 року Угорський християнсько-демократичний альянс здобув всього 0,09 % голосів виборців [8, с. 91].

На парламентських виборах 2020 року угорська меншина Словаччини була представлена двома силами: «Most–Híd» та «Maďarská komunitná spolupatričnosť – Magyar Közösségi Összefogás» (Угорська громадська співпраця), яку сформували Strana maďarskej komunity – Magyar Közösség Pártja (Партія угорської громади), «Spolupatričnosť – Összefogás» («Співпраця») та Maďarské fórum – Magyar Fórum (Угорський форум). Після голосування 29 лютого 2020 року об’єднання набрало 3,9 %, а «Most-Híd» – 2,05 %. Відтак, як зауважив дослідник Михайло Драпак, «вперше в історії незалежної Словаччини угорська меншина не представлена у Народній раді» [2, с. 33].

Ще в листопаді 1989 року Ромська громадська ініціатива (далі – РГІ) підтримала процеси демократизації, чим привернула увагу та здобула підтримку ромів Чехосло ваччини. У 1990 році РГІ була зареєстрована як політична партія, яка поставила за мету гарантування ромам рівноправного становища у суспільстві, акцентуючи на соціально-економічних і освітніх проблемах ромського населення. Згодом, окрім РГІ, були створені інші ромські політичні партії (політичний рух ромів Словаччини – РОМА, партія ромської коаліції, партія ромського союзу Словаччини та ін.), які не мали суттєвого впливу. Слід відзначити, що ромським політичним партіям так і не вдалося здобути вагомої підтримки електорату і бути представленими в словацькому парламенті. Наразі ромськими політичними силами Словаччини є «Rómska iniciatíva Slovenska» / «Ромська ініціатива Словаччини» (Александер Патколо, Вацлав Каппел) із центром у м. Братиславі та Strana rómskej koalície / Партія ромської коаліції (Гейза Адам, Йозеф Равас, Максіміліан Ешточак) із центром у м. Кошице.

Слід зауважити, що у середовищі русинських громадських активістів також були спроби політичної самоорганізації. Зокрема, в рамках Піддуклянської демократичної громади / Podduklianska demokraticka hromada (травень 1995 року), політичних партій «Регіональний демократичний рух – Схід» / Regionálne demokratické hnutie – Východ (жовтень 2001 року) та «Наш край» / Náš kraj (вересень 2010 року) [6, с. 321].

Використання пропорційної виборчої системи також має ряд переваг для меншин, адже дозволяє включати до списків політичних партій та просувати в політику лідерів етнічних громад. Зокрема, на останніх парламентських виборах 29 лютого 2020 року депутатами Національної Ради Словаччини від популістського партійного блоку «Звичайні люди та незалежні особистості» вперше в політичній історії країни стали три представники від ромської етнічної громади (Петер Поллак-молодший, Ярміла Ваньова, Ян Герак).

Незважаючи на те, що Республіка Польща є досить однорідною в етнонаціональній структурі населення, у цій країні також створені ряд інституційних механізмів для ефективного представництва інтересів національних та етнічних меншин. Так, домінуючою меншиною Польщі за переписом населення (водночас на законодавчому рівні меншина не визнається – М.З.) 2011 року є сілезці. Якщо в 2002 році сілезцями ідентифікувалося 173 153 чол., то в 2011 році – біля 847 тис. чол. Другою за чисельністю є мовна меншина кашубів (понад 232 тис. чол.). Серед національних меншин найчисельнішими виступають німці (близько 148 тис. чол.).

За неофіційними даними в Сілезькому та Опольському воєводствах (разом близько 5,7 млн. чол.) проживає 1,2–1,5 млн. етнічних сілезців. Лідери цієї громади долучилися до створення низки громадсько-політичних організацій, які проводили активну роботу в напрямку реідентифікації жителів Сілезії. Сілезький Рух за автономію (Ruch Autonomii Śląska) є надпартійною асоціацією, громадським рухом, який пропагує ідею відновлення довоєнної автономії Верхньої Сілезії (1919–1945). Ця організація була створена в січні 1990 року. Її лідер Єжи Гожелік (Jerzy Gorzelik) задекларував ідентифікаційний заклик: «Я сілезец, а не поляк!». Втім політична програма руху досить поміркована, він бореться за визнання Варшавою сілезької національності та за автономний статус двох регіонів – Верхньої та Нижньої Сілезії. 21 грудня 2011 року в м. Ополе (Opole) була зареєстрована Асоціація осіб сілезької національності (Stowarzyszenie Osób Narodowości Śląskiej). Серед 18 членів-засновників асоціації більшість належать до опольського відділення Руху за автономію Сілезії як регіональної політичної партії. У своїй діяльності Асоціація орієнтується на відродження та підтримання сілезької матеріальної та духовної спадщини, просування позитивного іміджу Сілезії та утвердження серед сілезців активної громадянської позиції [22].

Невизнання сілезців окремою національністю спровокувало появу в середовищі цієї спільноти епізодичних сепаратистських настроїв. Зокрема, 19 березня 2007 року був створений Сілезький сепаратистський рух (Śląski Ruch Separatystyczny), лідерами якого стали Ґреґорз Кот (Grzegorz Kot), Даріуш Єрчинскі (Jerczyński) та Марчелі Потемпа (Marceli Potempa). Ініціатори Руху заявляли, що основною метою організації «є національне та територіальне відокремлення або визнання сілезької національності». В 2003 році істориком і сілезьким громадським активістом Даріушом Єрчинскі була видана «Історія сілезького народу», на обкладинці якої написаний девіз «Хай живе незалежна Сілезія!» Йому також належить ініціатива звернення в 2006 року до генерального секретаря Ради Європи зі звинуваченнями на адресу офіційної Варшави щодо ігнорування інтересів окремого сілезького народу. Однак у травні 2010 року Сілезький сепаратистський рух зупинив свою діяльність [7, с. 9].

Відповідно до виборчого Кодексу (ст. 197) у Польщі представлені виборчі списки комітетів організацій національних меншин, до яких заносять членів зареєстрованих організацій, звільняються від потреби долати 5 % виборчий бар’єр [23]. Цим правом із 1990-х років користуються як сілезці, так німці Польщі. Прикметно, що на останніх парламентських виборах 13 жовтня 2019 року до Сенату в коаліційній співпраці з іншими політичними силами Польщі пройшли окремі представники від виборчого списку «Сілезці разом» (Польська коаліція) та «Сілезького автономного руху» (Громадянська коаліція). На виборах 2015 року до Сейму Польщі з гаслом «Із Сілезії. Не з партії» кандидував виборчий штаб «Об’єднані заради Сілезії» (лідер Дітмар Бремер).

Суб’єктом виборчого процесу в країні є політична партія «Німецька меншина» («Mniejszość Niemiecka»). Зауважимо, що 1991 рік був справжнім успіхом для цієї політичної сили, адже на парламентських виборах вона отримала підтримку 132 059 виборців (1,18 %) та 7 мандатів у Сеймі Республіки Польща. В наступній електоральній кампанії 1993 року за неї проголосувало вже 64 166 виборців (0,61 %) й до парламенту потрапило 4 депутати. На виборах 1997, 2001 та 2005 років кількість прихильників німецької партії зменшилася до 0,3 % і до Сейму потрапили тільки 2 депутатів. На парламентських виборах 2007, 2011 та 2015 років «Німецька меншина» отримала лише 0,2 % та 1 представника в парламенті [7, с. 10]. Подібна ситуація повторилася й на виборах 2019 року – до Сейму із гаслом «Opolskie! Ма znaczenie» («Ополе! Це важливо») пройшов Ришард Ґалла (32 094 голосів / 0,17 %).

Таким чином, завершуючи виклад, звернемо увагу на ст. 12 проекту Закону України «Про національні спільноти України», де зокрема констатовано наступне: «Громадяни України, які належать до національних спільнот, мають право обирати та бути обраними до представницьких органів державної влади або органів місцевого самоврядування, а також право на рівноправну участь в економічному, суспільному та культурному житті держави, у тому числі у питаннях, пов’язаних зі збереженням та популяризацією культури, традицій та ідентичності спільноти, до якої вони належать» [16, с. 6]. Як бачимо, в законопроекті присутнє лише положення про рівноправну політичну участь громадян України, які не є українцями за походженням. Жодного, навіть, «натяку» на європейські практики позитивної дискримінації етнічних меншин через зниження виборчого бар’єра для політичних партій меншин (Польща), функціонування регіональних партій етнічних громад (Словаччина), створення системи місцевого самоврядування (Угорщина) або ж парламентське представництва інтересів етнічних громад (Румунія) немає. Говоримо про це тому, що, впродовж багатьох років на державному рівні України не враховані ряд досить важливих рекомендацій, які інституційно б наблизили нашу державу до стандартів Європейського Союзу вже раніше.

Про нагальність проведення перепису населення та політику визнання меншин у європейському контексті, гадаємо, буде окремо сказано представниками громадських організацій карпатських русинів Закарпатття. Ми ж зазначимо лише про аспект удосконалення національного законодавства, яке стосується політичного представництва етнічних меншин України. До прикладу, на рівні Департаменту демократії і врядування та Департаменту з боротьби з дискримінацією Генерального директорату II з питань демократії Ради Європи (жовтень 2020 року) з метою полегшення активної електоральної участі в Україні пропонується «дозволити подавати на вибори списки не лише від зареєстрованих політичних партій, але й різних громадських організацій (зокрема організацій національних меншин) і навіть ситуативних груп громад» [12, с. 44].

Висновки

По-перше, в проаналізованих нами країнах Центрально-Східної Європи на законодавчому рівні чітко розмежовані корінні етнічні групи меншин і групи іммігрантів, яких не наділяють правами, подібними до прав національних меншин, як це має місце в Україні. Зокрема, в Польщі представлені 9 національних меншин, 4 етнічні меншини та 1 мовна меншина. В Угорщині – 13 корінних національних меншин. У Словацькій Республіці захищено мовні права 9-ти етнічних громад, водночас розподіляються бюджетні кошти для розвитку культури 13-ти національних меншин країни. Румунія на офіційному рівні визнає 20 національних меншин, організації яких представлені на рівні вищого законодавчого органу держави. Зауважимо, що в Словаччині, Угорщині та Румунії повноцінним суб’єктом етнополітики поряд із українською національною меншиною виступають карпатські русини, а в Польщі – етнічна меншина лемків.

По-друге, в усіх вище розглянутих чотирьох національних case studies використовується власна модель етнополітичного менеджменту, яка дозволяє позитивно дискримінувати міноритарні етнічні групи й включати їх у політику та громадянське суспільство. Зокрема, Румунія презентує парламенську модель політичного представництва національних меншин, Угорщина – субсидіарну модель самоврядування етнічних громад, Словацька Республіка – соціально-культурну модель репрезентації інтересів етнічних груп, Республіка Польща – культурно-представницьку модель етнополітичного менеджменту.

По-третє, наближаючи до реальноъ мети свій євроатлантичний вибір, Українська держава так чи інакше повинна не лише декларувати рівноправний статус усіх етнічних громад у країні, але виробити механізм забезпечення їх прав, які мають бути чітко змодельовані в своєрідній «дорожній карті» етнополітичного менеджменту держави. Йдеться про відхід від декларативної пострадянської, транзитно-лібералізованої моделі етнополітики. Враховуючи досвід інституційних і діяльнісних векторів етнополітики сусідніх країн Центрально-Східної Європи, можна рекомендаційно зауважити, що Україні в найближчій перспективі необхідно забезпечити чітку нормативно-правову основу етнонаціональної політики з відповідною Концепцією державної етнонаціональної політики, оновленим Законом «Про національні меншини в Україні», оптимально відредагованим мовним і освітнім, партійним і виборчим законодавством. Із урахуванням результатів проведеного перепису населення необхідно переглянути методологічно застарілий етнографічний концепт щодо ідентичності карпатських русинів. У контексті словацького етнополітичного досвіду варто підійти до врегулювання «ромського питання». Вітчизняний законодавець має переглянути норму про доцільність партійно-політичної структуризації етнічних меншин на регіональному рівні поліетнічних областей України.

Список використаних джерел

1. Герасимчук С. Румунія: еволюція етнополітики та її правові рамки. Етнополітика Румунії, Словаччини, Швеції та Хорватії. Аналіз законодавства та практики / С. Герасимчук, А. Демещук, М. Драпак, О. Краєв. Дослідження Ради зовнішньої політики «Українська призма» у співпраці з Державною службою етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) та за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Посольства Швеції в Україні, 2021. С. 6–12.
2. Драпак М. Система захисту прав меншин та управління різноманіттям у Словаччині. Етнополітика Румунії, Словаччини, Швеції та Хорватії. Аналіз законодавства та практики / С. Герасимчук, А. Демещук, М. Драпак, О. Краєв. Дослідження Ради зовнішньої політики «Українська призма» у співпраці з Державною службою етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) та за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Посольства Швеції в Україні, 2021. С. 14–34.
3. Жангожа Р. Мультикультуралізм: pro et contra. К.: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2016. 208 с.
4. Закон України «Про національні меншини в Україні». Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2494-12#Text (дата звернення: 06.10.2022).
5. Зан М. Особливості функціонування представницької демократії етнічних меншин в Угорщині. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. Львів: Львівський Львівський національний університет імені Івана Франка, 2019. Випуск 23. С. 150–157.
6. Зан М.П. Дилеммы этноидентификации и общественно-политического представительства русинов в Словацкой Республике и на Украине. Русин. Кишинёв, 2021. № 65. С. 316–331.
7. Зан М.П. Інституційний дизайн етнополітики та політичне представництво етнічних меншин Республіки Польща. Регіональні студії. Ужгород, 2019. № 16. С. 5–13.
8. Зан М.П. Інституційні механізми етнополітики та політична репрезентація етнічних меншин Словацької Республіки. Політикус. Науковий журнал. Випуск 1. Одеса, 2019. С. 88–96.
9. Зан М.П. Міжнародно-правові стандарти ефективного політичного представництва етнічних меншин: європейські практики та досвід для України. Епістемологічні дослідження у філософії, соціальних і політичних науках. Дніпро, 2020. Вип. 2, Т. 3. С. 119–130.
10. Зан М.П. Особливості етнополітичного лідерства в контексті парламентської репрезентації міноритарних етнічних груп України. Міжнародні та політичні дослідження. Одеса, 2020. Вип. 33. С. 143–168.
11. Зан М.П. Політичне представництво етнічних меншин Румунії: інституційний та діяльнісний виміри. Держава і право: Збірник наукових праць. Серія Політичні науки. Випуск 83 / Ін-т держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2019. С. 139–157.
12. Звіт. Вплив децентралізації влади на національні меншини в Україні в окремих регіонах: Чернівецькій, Одеській і Закарпатській областях. Жовтень 2020. 48 с.
13. Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті з пояснювальними примітками. Вересень 1999 р. 34 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.osce.org/uk/ hcnm/30340?download=true (дата звернення: 08.04.2020).
14. Право на навчання рідною мовою. Центральноєвропейська традиція і приклад Закарпаття / Редактори: М. Товт, С. Черничко. Ужгород: Аутдор-Шарк, 2018. 64 с.
15. Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні: Монографія / Кресіна І.О., Лойко Л. І., Стойко О.М., Явір В.А., Вітман К.М., Кіссе А.І., Асланов С.А., Грицяк Д.І., Голденштейн К.О. / За заг. ред. І.О. Кресіної. К.: Логос, 2011. 400 с.
16. Проект Закону України «Про національні спільноти України». На 13 с. URL: http://kompravlud.rada.gov.ua/uploads/ documents/34043.pdf (дата звернення: 06.10.2022).
17. Constituția României. Сameră Deputaților. URL: http://www. cdep.ro/pls/dic/site2015.page?den=act2_2&par1=0&idl=1 (дата звернення: 08.10.2022).
18. Lege nr. 35 din 13 martie 2008 pentru alegerea Camerei Deputaţilor şi a Senatului şi pentru modificarea şi completarea Legii nr. 67/2004 pentru alegerea autorităţilor administraţiei publice locale, a Legii administraţiei publice locale nr. 215/2001 şi a Legii nr. 393/2004 privind Statutul aleşilor locali. URL: http://www.cdep.ro/pls/legis/legis_pck.htp_act?ida=78207 (дата звернення: 08.10.2022).
19. Legea nr. 208/2015 privind alegerea Senatului şi a Camerei Deputaţilor, precum şi pentru organizarea şi funcţionarea Autorităţii Electorale Permanente. 75 p. URL: http:// referendum2018.bec.ro/wp-content/uploads/2018/09/LEGE-Nr-208-2015.pdf (дата звернення: 08.10.2022).
20. Pitkin H.F. The concept of representation. Berkeley: University of California Press, 1967. 329 p.
21. Report of the Head of the National Election Office on the public administration duties and the implementation thereof on the occasion of the 8 April 2018 Parliamentary Elections / Rapporteur: dr. Ilona Pálffy, Head of the National Election Office, May 2018. Budapest, 2018. 9 p.
22. Statut Stowarzyszenia Osób Narodowości Śląskiej wraz ze zmianami przyjętymi przez Walne Zgromadzenie Członków w dniu
23. 25.10.2014 w Rudzie Śląskiej, ul. Goduli 36 – wersja jednolita. Stowarzyszenie Osób Narodowości Śląskiej. URL: http://slonzoki.org/ przykladowa-strona-2/sons-statut/ (дата звернення: 15.02.2019).
24. Usrawa z dnia 5 stycznia 2011 r. Kodeks wyborczy. Strona główna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://isap. sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU20110210112 (дата звернення: 11.02.2019)
25. Ústava Slovenskej Republiky. Účinnost’ 1.1. 2011. Źilina: Poradka, 2011. 64 s.
26. Ustawa dnia 6 stycznia 2005 r. o mniejszościach narodowych i etnicznych oraz o języku regionalnym. URL: http://orka. sejm.gov.pl/proc4.nsf/ustawy/223_u.htm (дата звернення: 08.10.2022).
27. Watsh N. Minority Self-Government in Hungary: Legislation and Practice. 73 p. Journal on Ethnopolitics and Minority Issues in Europe. URL: http://www.ecmi.de/fileadmin/doc/ JEMIE04Walsh30-07-01.pdf (дата звернення: 05.03.2019).
28. Zákon z 10. júla 1999 o používaní jazykov národnostných menšín. Slov-Lex. Právny a informačný portál. URL: https:// www.slov-lex.sk/pravne-predpisy/SK/ZZ/1999/184/ (дата звернення: 08.10.2022).
29. Zákon z mája 2017 o Fonde na podporu kultúry národnostných menšín a o zmene a doplnení niektorých zákonov. Slov–Lex. Právny a informačný portál. URL: https://www. slov-lex.sk/pravne-predpisy/SK/ZZ/2017/138/20220801 (дата звернення: 08.10.2022).
30. évi LXXVII. törvény a nemzeti és etnikai kisebbségek jogairól. 64 o. URL: http://www.nemzetisegek.hu/ dokumentumok/kisebbsegitorveny/kisebbstorvmagyar2006. pdf (дата звернення: 05.03.2019).
31. évi CLXXIX. Törvény a nemzetiségek jogairól. LexPraxis. URL: http://jogiportal.hu/view/a-nemzetisegekjogairol-szolo-2011-evi-clxxix-tv (дата звернення: 12.04.2019).