admin

25 лютого у конференц-залі Центру культур національних меншин Закарпаття відбулося засідання оргкомітету з підготовки до відзначення 220 роковин із дня народження Олександра Духновича (1803-1865), письменника, педагога, священника, діяча культури та освіти.

Read more25 лютого

24 лютого Мирослав Горват, заступник голови Громадської організації “Закарпатське обласне Ромське Об’єднання “Романі черхень” (“Ромська зірка”)” провів робочу зустріч з Михайло Давиденко, керівником Ужгородського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Read more24 лютого

ҐЕТТОЇЗАЦІЯ ТА ГОЛОКОСТ НА ЗАКАРПАТТІ У СВІДЧЕННЯХ ЖЕРТВ І ОЧЕВИДЦІВ

Худіш Павло,

кандидат історичних наук, доцент кафедри археології, етнології та культурології Ужгородського національного університету

Призвідники Голокосту: свідчення злочинців та їхня перцепція жертвами

Голокост як наймасштабніший злочин проти людяності нерозривно пов’язаний із Другою світовою війною. Масове вбивство європейського єврейства було результатом політико-ідеологічних рішень верхівки нацистської Німеччини. Безпосередніми вбивцями переважно були СС та підконтрольна нацистській Німеччині поліція, але в ширшому контексті масове насильство стало частиною щоденних суспільних процесів на локальному рівні, спричинивши соціальні розломи та тріщини.

Призвідники Голокосту на Закарпатті проявили «виняткову ініціативність», розпочавши процес дискримінації та ув’язнення євреїв раніше ніж відбулася офіційна імплементація антиєврейського законодавства. Ґеттоїзація в Угорському королівстві розпочалась із наказу держсекретаря політичного відділу Міністерства внутрішніх справ, затятого антисеміта Ласло Бакі (Baky László) від 7 квітня 1944 року. Карпатська територія (Kárpátalja) та північна Трансільванія, що входили в підпорядкування жандармського округу VIII із центром у місті Кошице, визначені як першочергова зона депортації євреїв. 12 квітня держсекретар адміністративного відділу МВС Ласло Ендре (Endre László) провів у Мукачеві нараду щодо втілення плану ґеттоїзації Карпатської території. Проте, за словами дослідника Раза Сігала, закони та декрети з Будапешта легітимізували вже наявну етнічну дискримінацію, ініційовану ще з кінця березня місцевою угорською владою на Закарпатті. На момент офіційного оприлюднення декрету про ґеттоїзацію 26 квітня влада комітату Унґ відрапортувала про ув’язнення майже 17 тисяч євреїв у двох ґетто Ужгорода.

Створення ґетто у дев’яти населених пунктах сучасного Закарпаття як свідчення масового вбивства євреїв могло відбутися тільки за умов скоординованої взаємодії призвідників Голокосту на кожному з етапів організації процесу. Спільні дії німецьких та угорських вищих чиновників, місцевих адміністрацій, жандармерії, воєнізованої молодіжної організації «Левенте» та колабораціоністів (передусім частини етнічних німців Закарпаття) стали виразником угорського національного інтересу. Останній, на думку історика Раза Сігала, перетинався з інтересами нацистів, що слугувало основною умовою для вчинення масового вбивства євреїв. Звичайно, тлом, на фоні якого стало можливе втілення геноциду, була війна. Як стверджує дослідниця Доріс Берген, в умовах війни вбивства стають нормою, а екстремальні та геноцидні заходи можуть бути виправдані потребою в захисті держави.

У межах проведеної після війни роботи з опитування свідків Надзвичайна комісія допитала не тільки жертв насильства, але й призвідників. Серед останніх – переважно дрібні та середні чиновники, голови відділів міських органів влади та кілька голів населених пунктів («старост»). У своїх свідченнях вони вказували прізвища інших призвідників: від головних злочинців (начальників ґетто, жандармів, голів локальних владних структур) до своїх колег і підопічних. Використовуючи такі свідчення, Надзвичайна комісія утворювала ланцюгові реакції допитів свідків. Часто на призвідників вказували й самі жертви, євреї, що пережили Голокост. Натомість призвідники, аби уникнути відповідальності, під час свідчень намагалися виправдати себе, применшуючи свою роль у злочинах, або зауважували, що не пам’ятають подробиць.

Скажімо, Ігнат Бергіда, єврей із м. Великий Березний, 1-го квітня 1946 року надав свідчення про те, що Адальберт Баб’як був довіреною особою у «нілашистів» (члени ультраправої пронацистської партії «Схрещені стріли» – Nyilaskeresztes Párt – Hungarista Mozgalom – автор). За словами свідка, Баб’як упіймав у ґетто єврея Ліпота Клінгера та, погрожуючи йому револьвером, примусив його викопати заховані цінності й віддати їх жандармам. На наступний день, 2-го квітня, Надзвичайна комісія взяла свідчення у Адальберта Баб’яка. Під час угорської окупації він був на посаді бухгалтера та начальника податкового уряду міської управи. Свідок вказував прізвища осіб зі свого відділу, які займалися пограбуванням та інвентаризацією єврейського майна. Водночас він зазначав, що згадані особи не були йому підпорядковані і він особисто не знав нічого про розграбування власності ужгородських євреїв. Інший свідок, Іцхак Вейнбергер, єврей із селища Чинадієво, запевняв, що староста села підбурював та намовляв жандармів шукати єврейське золото, а колишній нотар Ірані забрав усе найкраще майно євреїв собі та часто повторював: «З євреями потрібно покінчити раз і назавжди, адже якщо вони повернуться [з депортації], то нам всім буде кінець».

Йосип Тирпак, що, за його словами, під час окупації працював «завідуючим відділу кадрів міської управи» Ужгорода, переконував: «Усі питання стосовно євреїв вирішувалися секретно довіреними особами, а отже, службовці нічого не знали. Не знали сьогодні, що буде завтра». Микола Яцик, голова комісії з ревізії промислових ліцензій євреїв в Ужгороді та колишній член угорського парламенту, наголошував, що «два роки тому (тобто у 1944 році – автор) втратив пам’ять, а тому майже нічого не пам’ятає про події, які відбувалися тоді». Гейза Яноті, котрий у 1944 році був касиром міської управи Ужгорода, стверджував, що був змушений приймати конфісковані єврейські цінності без інвентаризації та розкладати в ящики відповідно до назв вулиць, на яких вони були награбовані. Він свідчив, що за «нормальних умов відмовився б від прийому без інвентаризації, але його примусили». Виправдовував себе і Тібор Горват, який під час ґеттоїзації працював старшим бухгалтером нотарського уряду міста Хуст. Він свідчив, що був присутній на нараді у міській управі 15-го квітня 1944 року, де йому доручили розробити проєкт розташування ґетто. Тібор Горват пригадував, що подав пропозицію розміщувати в одному будинку по 20 євреїв, проте, зрештою, не з його вини до кожного дому в ґетто поселили по 40–45 осіб. Ференц Чик, староста міста Нодь Севлюш (сучасний Виноградів – автор), котрий перебував на посаді з 1940 року до приходу Червоної Армії, запевняв, що його не повідомляли про створення ґетто у місті та жодного стосунку до ініціативи чи управління ним він не має. Проте єврей з Виноградова Якоб Якобович свідчив, що серед інших саме Ференц Чик віддавав розпорядження про виселення єврейського населення до ґетто.

Натомість, незважаючи на самоцензуру у свідченнях призвідників, питання місця розташування ґетто знаходилося в компетенції місцевих адміністрацій і викликало дискусії серед чиновників. Наприклад, в Ужгороді, за свідченням єврея Шандора Давидовича, ґетто планували створити на вулицях, де проживали євреї, але частина місцевих урядовців була проти цього рішення. Також його хотіли розташувати в ужгородському районі Радванка (неподалік якого знаходилося ще й поселення ромів – автор), натомість мер міста та один із головних призвідників Голокосту в Ужгороді Ласло Меґої вимагав створення ґетто на території цегельного заводу Ліпота Мошковіца. Саме так зрештою й сталося.

У свідченнях жертв є згадки про те, що не тільки жандарми, поліція та есесівці, а й місцеві жителі ставали призвідниками, беручи участь у злочинах. Зокрема, часто згадували про комісії, що складалися з місцевих жителів та займалися обшуком і знущаннями над євреями. Так, Семен Меремелштейн, єврей із села Павлово, свідчив, що перед відправленням до мукачівського ґетто людей зібрали в приміщенні школи села Поляна. Вибрана з місцевих жителів комісія проводила особисті обшуки та відбирала у євреїв дорогоцінне майно. Дезидер Фарбенблюм із міста Виноградів вказав прізвища п’ятнадцяти членів комісії, що складалася з місцевих жителів, переважно угорців. Вони займалися грабуванням єврейського населення не тільки перед депортацією в ґетто, а й під час перебування в ньому та перед відправкою до Аушвіца. За словами Дезидера Фарбенблюма, на момент надання свідчення більшість із них досі проживали в місті.

Серед призвідників, які були місцевими жителями, часто згадують учителів. Ця професія була тісно пов’язана з державною службою. Учителям відводилося особлива роль у соціальній ієрархії села, вони мали чималий вплив на місцеве населення. Їхня мотивація у вчиненні злочинів проти єврейського населення пояснюється передусім бажанням вислужитися та зберегти свої позиції в ієрархічній структурі. Усі вчителі-призвідники, про яких у своїх свідченнях згадували євреї, хоча й були родом із Закарпаття, проте належали до етнічних угорців. Зокрема, єврей Міхаель Кляйн із села Косонь свідчив, що троє із чотирьох місцевих жителів, котрі особисто знущалися з євреїв, були вчителями [48]. Лікар Ернст Плецермаєр із села Драгово, який пережив Голокост, свідчив, що місцевий житель Ференц Юсько, вчитель угорської школи, особисто брав участь в арештах євреїв та забирав цінності, передусім золото. Мовзеш Шаломон із села Драгово також згадував, що в комісії, яка забирала цінності євреїв, був і директор школи Єно Кюреш.

Цікавими є свідчення, надані для Надзвичайної комісії особами, які були писарями в ґетто. Вони, найімовірніше, не брали участі у насильницьких діях, проте іноді ставали складовою механізму масового пограбування єврейського населення, що відбувалося на різних стадіях Голокосту. Також писарі були очевидцями фізичного й морального насильства, однак цієї теми у своїх свідченнях намагалися уникали. Так, Адальберт Гораціус, котрий був писарем у ґетто в селі Сокирниця у період депортації євреїв до Аушвіца та вказав свою національність як чеську, свідчив, що за відмову виконувати роботу писаря людям загрожувала відправка в табір. Він розповідав, що в ґетто «з євреями поводилися строго, але побиття та розстрілів не було». Численні жертви, які знаходилися в цей час у Сокирниці, стверджували протилежне. Адальберт Гораціус вказав на багатьох призвідників, зокрема жителів міста Хуст: Береганича, котрий працював писарем у ґетто, та Івана Ожвата – охоронця ґетто, який у 1946 році був начальником пожежної охорони Хуста. Окрім того, свідок надав інформацію про Василя Погана, писаря міської управи Хуста, який призначав «загони на допомогу німецькій та угорській владі для охорони євреїв, писарів, що реєстрували євреїв та здійснювали опис вилучених цінностей, а також загони, що допомагали у вантаженні євреїв до потягів». Слідчі Надзвичайної комісії взяли свідчення й у самого Василя Погана, який стверджував, що жодних наказів на складання списків не отримував і про факти побиття євреїв у ґетто йому нічого невідомо. Разом із тим, Василь Поган досить детально описував процес конфіскації та інвентаризації єврейських цінностей. Він назвав прізвища багатьох призвідників та описав, як син греко-католицького священника Еміл Контратович відправляв 25–30 ящиків із награбованими дорогоцінними речами. Ленке Каган, єврейка із с. Іза, яка перебувала в цьому ж селі у ґетто, також згадувала про двох місцевих писарів – Михайла Кундрю та Петра Кеменя.

Окремим видом злочинів було насильство проти жінок-єврейок, вчинене акушерками за наказом місцевої угорської влади. Вони здійснювали обшуки жіночих статевих органів із метою пошуку схованих коштовностей. Документи Надзвичайної комісії містять не тільки свідчення жертв про дії акушерок, а й про допити самих жінок, котрі вчиняли ці насильницькі дії. Наприклад, Фабіан Рубін, котрий був ув’язнений у ґетто міста Тячів, свідчив, що жінок перед відправкою обшукували місцеві тячівські акушерки, запрошені жандармами. Василь Поган, уже згаданий вище писар із Хуста, 28 березня 1946 року назвав прізвища трьох жінок-акушерок хустського ґетто. В однієї з них, Марії Шарошової, Комісія взяла свідчення наступного дня. Вона стверджувала, що нічого не знала про існування ґетто, але перед депортацією євреїв у травні 1944 року отримала наказ від міської влади прийти на місце відправки людей. Акушерка свідчила, що два дні працювала в затягнутій шторами будці, куди приводили єврейських жінок різного віку. Марія в гумових рукавичках обшукала майже 200 жінок і, за її словами, не знайшла жодної речі в їхніх статевих органах.

Переважно всі призвідники, про яких згадують свідки, були етнічними угорцями або німцями із «СС». Проте є відомості й про місцевих етнічних німців («швабів»), причетних до насильства. Під час Голокосту частина німецького населення, переважно під впливом нацистської пропаганди, долучилася до вчинення злочинів. Наприклад, Мовзеш Шаломон, котрий перебував у ґетто в селі Сокирниця, свідчив: «Перед посадою в ешелони до Сокирниці з міста Хуст прибули 20 місцевих німців у штатському одязі, які нас грабували разом із німецькими солдатами». Він не пам’ятав прізвищ, проте знав, що ці етнічні німці жили на Німецькій вулиці у Хусті. Це підтверджував і писар із Хуста Василь Поган, вказуючи, що ця група складалася з 40 осіб, серед яких були місцеві етнічні німці, зокрема «Йозеф Гергард, керівник фашистської організації «Фольксбунд», та Кшиштоф Вайнраух, член міської управи Хуста».

Місцеве ромське населення також стало жертвою геноциду. Перманентне насильство щодо ромів в Угорщині тривало від початку окупації Закарпаття і значно посилилося у 1944 році після депортації євреїв до Аушвіца. Як стверджує дослідник Єшуагу Єлінек, згадки про позицію ромського населення під час геноциду євреїв засвідчують певну амбівалентність: частина ромів симпатизувала євреям-жертвам, однак були відомості і про участь ромів у злочинах. Емілій Дорваш, в’язень ґетто в Хусті, розповідав про етнічного рома, який був призвідником. Ситуація відбувалася на залізничній станції перед відправкою євреїв до Аушвіца. Угорський жандарм вистрелив у груди єврею Вінклеру за те, що він приховав гроші в чоботі, а інший жандарм, етнічний ром, добив жертву палицею. Очевидцем цього вбивства був і єврей Міклош Гартштейн, який також згадує про угорського жандарма-рома.

Станом на весну 1946 року більшість згаданих жертвами призвідників Голокосту досі працювали в місцевих адміністраціях. Покарано було лише кількох головних організаторів. Серед них – Йосип Біро, який був нотарем міської управи в Хусті та координатором процесу створення ґетто. Про злочини цієї людини свідчили практично всі жертви, ув’язнені в ґетто міста Хуст, сіл Сокирниця та Іза. Після приходу Червоної Армії Йосипу Біро вдалося втекти до Будапешта, однак пізніше він був затриманий радянськими спецслужбами, відправлений назад на Закарпаття та за рішенням спеціального суду отримав 10 років тюремного ув’язнення й позбавлення виборчого права терміном на 5 років. Зважаючи на те, що за статтею 54 КК УРСР вищою мірою покарання був розстріл, Йосип Біро дістав досить м’який вирок.

 Жертви Голокосту: свідчення євреїв та їхній травматичний досвід

Життя в ґетто для жертв було нестерпним: знущання, грабунки, побиття, катування та вбивства стали буденним явищем. Повсякденне насильство супроводжувалося відсутністю харчів та неналежними санітарними умовами, що призводило до голоду та спалахів інфекційних хвороб. Жіночий досвід перебування в ґетто доповнювався сексуальним насильством, а також поширеним явищем принизливих обшуків статевих органів акушерками з метою пошуку коштовностей чи грошей. Євреї намагалися уникнути оточення і депортації в ґетто. Місцеві газети щоденно писали про те, що багатьох із них спіймали в місцях схову (викопаних тунелях, підвалах, на горищах тощо), закликаючи неєврейське населення до подальшого інформування влади про можливі місця переховування євреїв.

Серед опитаних слідчими Надзвичайної комісії у березні–квітні 1946 року свідків жертв Голокосту було найбільше. Єдиного опитувальника тоді не існувало, а отже, свідчення зазвичай відрізнялися за змістом (залежно від адміністративних районів, в яких вони були зібрані). Запитання слідчих стосувалися переважно періоду угорської окупації 1938–1944 років, а саме: конфіскації майна євреїв, депортації 1941 року, концентрації людей в ґетто, насильства під час перебування в ґетто, депортації до Аушвіца. Ба більше, у деяких свідченнях йдеться про перебування в Аушвіці-Біркенау та інших концентраційних таборах. У зв’язку з цим основна увага акцентувалася на участі призвідників, передусім осіб із-поміж місцевого населення, у вчиненні злочинів.

Євреї зазвичай навіть не підозрювали, куди саме їх відправляють. Користуючись цим, місцева влада поширювала дезінформацію про мету концентрації людей. Наприклад, Йосиф Кац, який був родом із села Вари, свідчив, що місцева влада пояснювала виселення євреїв до ґетто Берегова підготовкою до переселення у Палестину. Бухгалтер Емілій Дорваш, який пережив Голокост, згадував, що перед виселенням до ґетто в Хусті капітан угорської жандармерії заспокоював усіх і казав, що «ґетто – це така фірма, при якій немає нічого страшного. Кожен єврей у межах свого місця проживання організовано піде на роботу». Йоел Мошковіч із села Сокирниця також підтверджував, що основним поясненням депортації в ґетто була обіцянка забезпечити євреїв роботою.

Побиття, тортури та знущання над людьми в ґетто були щоденною практикою. Ба більше, у зв’язку з перенаселенням і відсутністю належного харчування, спостерігалися спалахи хвороб, що згодом призводило до зростання смертності. Деякі євреї, не витримавши щоденного насильства, божеволіли або ж вчиняли самогубство. Жертви згадували, як на допити в ґетто часто викликали багатих представників єврейської общини. Вдаючись до тортур, від них вимагали розповідей про нібито сховані коштовності. Знущання іноді набували садистського характеру. Так, Абрам Лондав згадував, як офіцер угорської жандармерії змушував єврея Алтера Кляйна їсти солому. Людвіг Егельман свідчив, що під час депортації з хустського ґетто до Аушвіца людей змушували заходити до потягів по тонкій дощечці, а тих, хто не міг втриматися і падав, жорстоко били. Франц Форкош, ув’язнений у ґетто села Іза, розповідав, що в’язнів взагалі не забезпечували харчами, тому серед дітей і літніх людей стрімко ширилися хвороби. Євреїв дуже били, особливо угорські жандарми та німецькі есесівці, які щотижня приїздили до ґетто «на перевірку»: «якщо когось застали на вулиці, то били до напівсмерті». За свідченнями Франца Форкоша, за шість тижнів перебування в ґетто померли близько 50 осіб, зокрема і його мати. Лікар із села Волове вчинив самогубство, а Самуїл Кац із с. Іза збожеволів. Семен Мермелштейн свідчив, що дорогою до станції у селі Поляна євреїв, зокрема й дітей, дуже били. Єврей Михаїл Ізраїл згадував випадок, коли в ґетто міста Севлюш діти вилізли на дерево і за це були жорстоко побиті угорськими жандармами.

У ґетто також звичною справою було знущання над жінками та прояви сексуального насильства. Згаданий вище Семен Мермелштейн свідчив, що для охорони мукачівського ґетто із трансільванського міста Коложвар (нині м. Клуж, Румунія – автор) привезли курсантів та офіцерів поліцейської школи. Вони щоночі ґвалтували молодих єврейських жінок і дівчат, серед яких, пригадує Семен Мермелштейн, була і дівчина з Іршави. Фабіан Рубін, в’язень ґетто з Тячева, свідчив, що угорські жандарми часто забирали жінок на цілу ніч та ґвалтували їх. П’ятьох єврейських дівчат із села Дубове, що втекли, але були впіймані, роздягнули догола та били вербовими прутами, постійно змочуючи їх у воду. Бернард Зейлікович також згадував, що в тячівському ґетто було поширене сексуальне насильство щодо дівчат: «Якось жандарми забрали 17 дівчат і закрили їх у підвалі, а потім забирали до себе». Давід Розенрох, ув’язнений у ґетто в Тячеві, назвав прізвища двох жандармів – Йосифа Дорки-молодшого та Лішки, які ґвалтували жінок у ґетто. У тячівському ґетто Шаумелу Ушеру вдалося врятувати свою 14-літню доньку від зґвалтування. Він згадував, що до них у дім прийшов згаданий вище Йосиф Дорка і вимагав, щоб дівчинка прийшла о сьомій вечора до жандармів. Шамуел Ушер заховав доньку на горищі. Він був впевнений, що її хотіли зґвалтувати, адже «жандарми щодня брали молодих дівчат до канцелярії».

Серед свідчень були наявні відомості й про те, що жертв у деяких ґетто примушували працювати не тільки на території табору, а й поза ним. Людвіг Егельман, в’язень ґетто у місті Хуст, згадував, що євреїв-чоловіків змушували працювати на складах зі зброєю, зокрема чистити снаряди та вантажити їх, прибирати міські вбиральні, а жінок – прати білизну жандармів і солдатів. Емілій Дорваш свідчив, що здорових і сильних євреїв із хустського ґетто під конвоєм забирали до поселення Варпоток, що знаходилося на околиці Хуста, для земельних робіт і будівництва тиру. Шарль Якоб, в’язень ґетто у м. Севлюш, згадував, що людей примушували прибирати територію табору, а молодих хлопців забирали в місто для вантаження меблів і речей, які зносили сюди із порожніх хат депортованих євреїв. Михаїл Ізраїл пригадував, що із ґетто міста Севлюш забирали «здорових хлопців на роботу в держустанови та родини багатих людей».

Масові розстріли у ґетто на Закарпатті не набули значного поширення. Під час ґеттоїзації переважали поодинокі вбивства, особливо після депортації євреїв. Слідчі Надзвичайної комісії особливу увагу звертали на відповіді, що стосувалися розстрілів, подекуди навіть проводили ексгумацію тіл убитих. За словами українця Петра Блискуна із села Плоске, у серпні 1944 року було розстріляно 13 євреїв. Жертвами стали Беня Мармелштайн із дружиною та двома доньками, шість членів сім’ї Ігната Гольдштейна, а також дружина та дві доньки Маркуса Готтесмана. Ще до квітневої депортації в ґетто вони втекли до лісу і переховувалися біля села Родниківка. У серпні 1944 року хтось із них пішов у село по молоко, був помічений невідомим лісником, який і здав його жандармам. Невдовзі всіх євреїв, що переховувалися в лісі, було схоплено. Їх відвезли до села Поляна, де утримували впродовж двох днів. Пізніше двоє цивільних зі зброєю відвезли їх на вантажівці до лісу біля села Оленьово і розстріляли. У середині квітня 1944 року в приміщенні школи села Сокирниця, де утримували жертв перед тим, як виселити їх до ґетто, було розстріляно сім євреїв, серед яких: Фанія Шнейдер (70 років) та Михайло Беркович (25 років) – обоє із села Драгово, чоловіки з прізвищами Нейман (50 років) та Шафар (55 років) – обидва із села Волове, а також ще одна невідома особа. Надзвичайна комісія з’ясувала причину розстрілу і в окремому протоколі зазначила: «Євреї невчасно вийшли з приміщення». Тіла вбитих закопали біля залізничного полотна в напрямку до міста Хуст на відстані 400 метрів від села Сокирниця. Представники Надзвичайної комісії 9 квітня 1946 року провели ексгумацію тіл (див. рис. 1). Площа могили складала чотири метри квадратні, а її глибина – 80 сантиметрів. У ній було виявлено чотири тіла, що хаотично лежали одне на одному. Дивлячись на фото, можна припустити, що могила розташована на території єврейського кладовища, оскільки з лівого боку світлини видно надгробок-мацеву.

Верифікація нового для історіографії Голокосту джерела виявила на Закарпатті неточні відомості про масовий розстріл 300 євреїв із сіл Вишково Хустського району та Волове (нині м. Міжгір’я – автор), що нібито відбувся у квітні 1944 року. За даними свідчень Надзвичайної комісії, цей розстріл був організований 16 листопада 1941 року в лісі між селами Торун (Міжгірський район – автор) та Вишків (станом на листопад 1941 року – окупована нацистами територія; нині територія Івано-Франківської області – автор). Угорські жандарми разом із німцями вбивали тих євреїв, яким свого часу вдалося втекти від розстрілів у Кам’янець-Подільському та пішки дійти до кордону з Угорщиною. Тамара Найман, єврейка з села Волове, свідчила, що влітку 1941 року її разом із родиною депортували на окуповану німцями територію, проте їм вдалося втекти. 15 листопада 1941 року на кордоні біля села Торун її маму Ленке, братів Маєра і Мартона, а також сестру Шарлотту схопили угорські жандарми на чолі з комендантом Гергелем. Наступного дня вони разом із групою осіб (близько 300) перетнули кордон і біля села Вишків були розстріляні. Проте одному з Тамариних братів, Найману Мартону, вдалося втекти та згодом розповісти сестрі про події, свідком яких він став. Євреї Ленке Вайс та Абрам Лондав, які пережили Голокост, також свідчили про розстріл близько 300 осіб між селами Торун та Вишків у 1941 році.

Поодинокі вбивства євреїв на Закарпатті траплялися частішими ніж масові розстріли. Це переважно були: розстріли під час депортації до ґетто або Аушвіца, вбивства за участь у комуністичному чи партизанському рухах, розстріли євреїв-утікачів, яких упіймали. Наприклад, у місті Ужгород безпосередньо перед початком депортації до ґетто був відвезений за місто та розстріляний відомий лідер місцевих комуністів Армін Дьєзе, тіло якого знайшли через кілька днів в одній із криниць району Червениця. Семен Мермелштейн свідчив, що якось до ґетто Мукачева навідалися есесівці та угорські офіцери. Вони забрали єврейських учених, професорів і рабинів та відвели їх до синагоги. Там був складений протокол, в якому зазначалося, що євреї нібито використовують кров християнських немовлят під час релігійних ритуалів. Від затриманих вимагали підписати цей документ, проте вони відмовилися це робити, за що рабинів Айзенштейна та Грюнфельда було вбито. За словами Семена Мермелштейна, усе це відбувалося в присутності журналістів німецької газети «Der Stürmer» та угорського журналу «Magyar Futár», які робили фотографії та занотовували інформацію для статей. Кілька осіб стали очевидцями вбивства єврея Вінклера, в груди якому спочатку вистрілив один угорський жандарм, а інший добив його палицею. Приводом до вбивства стали знайдені в чоботі жертви гроші. Відомий закарпатський політичний діяч, адвокат Юлій Бращайко зазначав, що був свідком того, як есесівець убив двох євреїв під час відправки людей з ґетто.

Лише незначній кількості євреїв вдалося уникнути депортації в ґетто (більшість із них втекли до лісу). Малу кількість втеч можна пояснити передусім страхом людей покидати свої родини, а також їхньою розгубленістю і нерозумінням небезпеки. Однак серед свідчень, наданих Надзвичайній комісії, є й поодинокі згадки про втікачів-євреїв, що переховувалися в лісі, приєднувалися до партизанського руху або були врятовані неєвреями (про це детальніше в підрозділі про «bystanders»). Проте «полювання на євреїв» тривало аж до вступу Червоної Армії на Закарпаття. Виявленням євреїв займалися не тільки угорські жандарми та парамілітарні молодіжні підрозділи «Левенте», а й деякі місцеві жителі, які отримували за це винагороду.

Утім, втечі не завжди закінчувалися так трагічно, як описано вище. Зокрема, Іцик Фрідман і брати Абрам та Шаламон Адлери із села Вишня Апша втекли до лісу перед початком депортації до ґетто. 8 травня 1944 року їх знайшов місцевий житель Юрій Рапатюк, який перебував на службі в «Левенте». Він «із гвинтівкою в руках вишукував у лісах євреїв-утікачів та партизанів». Абраму Адлеру вдалося втекти, а двоє інших утікачів, які заплатили Юрію Рапатюку 500 пенге, були ним відпущені. Однак згодом Рапатюк усе ж вистрілив в Абрама Адлера, смертельно поранивши його, а Іцик Фрідман і Шаламон Адлер переховувалися в лісі аж до приходу Червоної Армії.

Bystanders: свідчення «сусідів», котрі (не)бачили та (не)допомагали

За свідченнями Франка Байора та Андреї Льов, у суспільствах, де політична воля спонукає громадян до соціальної ексклюзії інших груп населення, не можуть існувати повністю нейтральні bystanders. Знищення європейського єврейства не могло відбутися без людей, котрі так чи інакше були дотичні до цього процесу. Фрагментація терміна, наприклад, на «бенефіціарів», «опортуністів», «симпатиків», «рятівників», «індиферентних спостерігачів» та ін., також не додає аналітичної складової, оскільки ці категорії залишаються статичними. Позиції людей могли змінюватися залежно від того, як змінювалася інтенсивність нацистського насильства, тому варто брати до уваги весь спектр соціальних процесів, що впливали на поведінку, вибір чи позицію людей. Дискусії щодо причин виникнення антиєврейського комунального насильства у суспільствах Східної та Центральної Європи активізувалися після публікації Яном Томашем Гроссом книги про погром у містечку Єдвабне в Польщі, вчинений у 1941 році сусідами євреїв – поляками. Дешифровка поняття «bystanders» на Закарпатті в часи Голокосту, на думку історика Раза Сігала, не є однозначною та простою справою, оскільки євреї цього регіону переживали знищення свого світу та життя, відчуваючи досить низький рівень комунального насильства, а можливо, і не відчуваючи його взагалі. Звичайно, під час ґеттоїзації та депортації євреї Закарпаття пережили трагічні періоди насильства, що часто відбувалися на очах у неєвреїв. Останні подекуди навіть раділи цьому та плескали в долоні. Це шокувало та травмувало євреїв, а також відобразилося у численних спогадах і свідченнях тих, хто пережив Голокост. Проте є фундаментальна різниця між актами вбивства (або діями, що напряму призводили до вбивств) та поведінкою, що призводила до соціальної ексклюзії.

Історик Раз Сігал пояснює концепт «bystanders» щодо Закарпаття на прикладі динаміки сприйняття русинами та євреями насильницьких дій з боку угорців стосовно один одного. Русини під час депортацій євреїв у 1944 році притримувалися позиції «залишатися за закритими дверима» та не брали участі в насильстві. Ця позиція згодом зміцнилася через споглядання євреїв стосовно насильства проти частини русинів, адже чимало євреїв у 1939 році публічно вітали прихід угорської армії. Утім, на Закарпатті проживали чимало рятівників євреїв. Тридцять вісім осіб офіційно отримали почесний статус «Праведник народів світу». За припущенням історика Юрія Славіка, таких осіб могло бути набагато більше, але вбивство закарпатського єврейства було неочікуваним і блискавичним не лише для євреїв, а й для неєвреїв. Свідчення Надзвичайної комісії містять інформацію про ще один, досі не зареєстрований випадок порятунку. Міклош Гарштейн розповів, що втік із хустського ґетто і переховувався аж до приходу Червоної Армії в селі Кіреші у Марії Тодріх. Проте представники місцевого населення не завжди були готові допомагати євреям. Українка Параска Шоломчук із села Ясіня свідчила, що 13 липня 1944 року до її будинку прийшли дві невідомі дівчини-єврейки, які втікали від угорців. У короткій розмові вони сказали Парасці, що побудуть в селі до вечора, а потім підуть у ліс до партизанів. За словами українки, угорські солдати дізналися про місцезнаходження єврейок в її домі та заарештували їх, забравши до польової жандармерії. Більше про цих дівчат господиня дому нічого не чула [96]. Невідомо, чи Параска Шоломчук сама повідомила угорську владу про дівчат-єврейок, але про будь-яке покарання від жандармів за контакти з євреями вона не зазначила (а в її інтересах було б розповісти про це під час допиту).

Ґетто знаходилися у середмістях Мукачева (одне із двох), Хуста, Тячева та Виноградова. Натомість інші табори розташовувалися на окраїнах міст та сіл. Вікна у будівлях ґетто, що були розташовані в середмісті, замуровувалися або зафарбовувалися, аби євреї не мали змоги втекти та отримати допомогу від неєвреїв. Інша причина – приховати насильство від неєвреїв. У свідченнях Надзвичайної комісії є згадки і євреїв, і неєвреїв про те, що жителі міст приносили до ґетто харчі. Так, Олександр Мермелштайшн, в’язень ужгородського ґетто, розповів про групу людей, які намагалися допомогти євреям й були затримані за це угорцями. Ернест Глік, якого було ув’язнено в ґетто міста Севлюш, розповідав, що євреї харчувалися тільки тим, що приносили місцеві жителі та передавали через колючий дріт [98]. Українець Стефан Молдавчук із села Ясіня стверджував, що місцеві впродовж 4–5 днів, поки вони знаходилися в ув’язненні в різних будівлях села, перед відправкою в ґетто, крадькома носили євреям їжу. Його односелець, Юрій Репарюк, підтверджував, що «люди приносили їжу євреям. Жандарми хоча й кричали: «Навіщо несете?», але все ж дозволяли приходити у визначений час».

Цікавими є випадки проживання неєвреїв у межах ґетто. Вони були свідками щоденного насильства, проте угорські жандарми забороняли їм спілкуватися з євреями. Наприклад, Шамуел Ушер, єврей із м. Тячева, був розміщений у ґетто «в домі Шимона Ушера, біля будинку директора школи Сакача, який і далі жив у ґетто, бо не хотів виселятися». Українець Іван Лакатош мав невеликий магазин на території ґетто в Тячеві. Він зауважував, що магазин не перенесли, адже для нього не знайшли належного приміщення за межами табору. Натомість приміщення магазину використовувалося для роздачі євреям хліба, що випікався у місті з їхньої ж муки. Іван Лакатош стверджував, що бранці ґетто приходили до нього групами по кілька осіб. При цьому жандарми заборонили йому вступати в довгі розмови з євреями. Проте він знав про побиття євреїв у ґетто, а також бачив, як жандарм бив єврея палицею по обличчю. У своєму свідченні Іван Лакатош зазначає, що про побиття євреїв у ґетто знало все місто. Найімовірніше, Іван Лакатош отримував плату за свою роботу, тобто був частиною персоналу ґетто, але, звісно, не міг свідчив проти себе, побоюючись наслідків. А от угорцю Антоніну Месарошу наказали відселитися, незважаючи на його супротив. Він свідчив, що змушений був виїхати з будинку, оскільки йому пообіцяли зачинити дім та зберегти всі меблі в ньому. Антонін Месарош переселився до єврейського будинку адвоката доктора Лазаря та стверджував, що йому нічого не відомо про те, що відбувалося в ґетто.

 Висновки

Документи Надзвичайної комісії, зібрані навесні 1946 року, належать до переліку цінних джерел з історії Голокосту на Закарпатті, передусім процесу ґеттоїзації. Вони містять свідчення та перцепцію осіб, які були жертвами, призвідниками та очевидцями Голокосту. Серед недоліків таких джерел – відсутність стандартизованого детального опитувальника, безсистемна вибірка, самоцензура респондентів, можлива неточність перекладу, втрата деталей, адміністративний і моральний тиск на свідків, політична та ідеологічна заангажованість слідчих Надзвичайної комісії тощо. Проте аналіз свідчень відкриває перспективи подальших наукових досліджень, зокрема з тем, що недостатньо висвітлені в історіографії, наприклад, повоєнних судових процесів над призвідниками Голокосту на Закарпатті.

Призвідники, що давали свідчення, були місцевими чиновниками нижчої та середньої ланок, писарями в ґетто, акушерками. Вони, як і жертви, пригадували значну кількість головних злочинців – виконавців насильства: вищого керівництва державного та локального рівнів, начальників ґетто, охоронців, членів комісій із конфіскації цінностей, що належали до різних соціальних прошарків. Щодо  етнічного складу,  то переважна більшість призвідників були угорцями, проте є згадки й про німців-есесівців, місцевих етнічних німців, поодиноких русинів (українців), а також одна згадка – про жандарма-рома. У гендерному контексті більшість із призвідників – це чоловіками, однак були й жінки, переважно акушерки, які проводили обшуки статевих органів єврейок.

Переважна більшість свідчень належить євреям. Респондентами/респондентками були представники / представниці невеликої групи людей, що залишилися проживати на території Закарпаття, адже із близько 100 тис. депортованих закарпатських євреїв у період Голокосту вижили та повернулися додому близько 15 тис. осіб, 85 % із яких до весни 1946 року виїхали за межі краю. Особи, які залишилися і дали свідчення, акцентували увагу на конфіскації цінностей, примусовій концентрації в гетто, перебуванні там, депортації в Аушвіц, а також на досвіді щоденного насильства, зокрема знущаннях, побиттях, тортурах та зґвалтуваннях. Жертви також розповідали про сексуальне насильство проти жінок та способи порятунку, як-от втечі до лісу і підкуп призвідників. Євреї вказували прізвища злочинців, які проживали на території Закарпаття, з надією на те, що призвідники за свої злочини отримають заслужене покарання. Однак часто вони приховували прізвища безпосередніх сусідів-євреїв, особливо, якщо вони проживали у сільській місцевості, де соціальні зв’язки були особливо тісними.

Найменше свідчень належить звичайним очевидцям, адже слідчі Надзвичайної комісії не ставили собі за мету приділяти багато уваги тим особам, які безпосередньо не були ані жертвами, ані призвідниками. Опитування неєвреїв щодо долі єврейських сусідів було безсистемним. Зокрема, описано один випадок порятунку єврея, проте інтерв’ю з рятівником було відсутнє. Наявні спогади про містян, які приносили до ґетто та місць утримання євреїв їжу, а також про неєвреїв – очевидців насильства, що проживали в межах ґетто. Часто очевидці пригадували тільки те, що євреїв депортували з їхнього населеного пункту. Лише кілька осіб відверто сказали, що знали про злочини. Інші свідки стверджували, що не бачили проявів насильницьких дій або не знали про подробиці перебування євреїв у ґетто та їхню подальшу долю. Голокост на Закарпатті призвів до драматичної зміни соціальних ролей, що мала динамічний характер і кардинально вплинула на взаємовідносини євреїв та неєвреїв у післявоєнний період.

Цей текст є скороченою та доопрацьованою версією статті, яку було вперше опубліковано у 2020 р. у журналі «Науковий вісник Ужгородського університету». Серія: Історія. Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла». 2020. Вип. 1 (42). С. 90–101.

 

ГОЛОКОСТ НА ЗАКАРПАТТІ ТРИВАВ 52 ДНІ

 Офіцинський Роман, 

доктор історичних наук, профессор

 70 років тому, з 16 квітня до 6 червня 1944 року, до «Освенціма» депортували 115 тисяч євреїв краю і прилеглих районів

До початку 1940-х років євреї займали важливе місце в етнічній структурі Закарпаття, вагомим є їхній внесок у розвиток регіональної економіки і культури. Ось чому бачимо нині значний інтерес до цієї проблематики. Проте досі поза науковим обігом перебувають тематично важливі матеріали. Почасти даються взнаки негласні заборони на вивчення єврейської історії, що діяли в СРСР у 1930–1980-х роках. Ця міжпоколіннєва перерва спричинилася через брак учених в Україні, здатних кваліфіковано з’ясувати проблемні аспекти вітчизняної юдаїки. Адже таке дослідження має особливості щодо лінгвістичної та філософської підготовленості.

Число загиблих

Упродовж останнього десятиліття в Україні спостерігається скрупульозне зацікавлення Другою світовою війною. У 2001 році в Києві було засновано неурядову громадську організацію ‒ Український центр вивчення історії Голокосту. Вона видає науковий часопис «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі». На підставі різних джерел та обстеження регіону в 2005–2006 роках під егідою Українського центру вивчення історії Голокосту в Києві та Єврейського культурного центру в Лондоні з’явилися путівник «Місця скорботи (Закарпатська область)» і карта «Закарпатська область. Місця Голокосту».

Завдяки регіональному відділенню Пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України» в Ужгороді у 2002–2011 роках вийшло 9 томів історико-меморіального серіалу «Книга скорботи України. Закарпатська область». Там наведені короткі біограми загиблих у Другій світовій війні. Найбільшими є втрати серед цивільного населення, переважно це жертви Голокосту. У післямові до дев’ятого тому проаналізовано сумарні втрати, щоправда, не за національною ознакою, а за територіальною – у розрізі кожного району і міста обласного значення.

На Закарпатті євреї спочатку потрапили у гетто, а потім – у табірний комплекс «Освенцім» («Аушвіц») – «Біркенау», що поблизу польського міста Освенцім Бєльського воєводства. Радянські війська захопили цю місцевість наприкінці січня 1945 року. Але нацисти частину бранців перевели пішки на захід, до концентраційних таборів «Бухенвальд» і «Равенсбрюк» (Німеччина), «Маутхаузен» (Австрія) тощо, де їх знищували родинами.

У закарпатську «Книгу скорботи» внесено дані про понад 87 тисяч загиблих у гетто і таборах, головним чином, євреїв. На жаль, щодо них окремих підрахунків не зроблено. Упорядники спів­працювали з Національним меморіалом «Яд ва-Шем» в Єрусалимі, де теж Закарпаття не стало об’єктом осібних кліометричних студій.

Наразі фігурує цифра про 85 тисяч закарпатських жертв Голокосту, зазначена і на меморіальній дошці біля входу до обласної філармонії – колишньої головної синагоги Ужгорода. Сама ж акція – зосередження в гетто і депортація 115 тисяч євреїв через Закарпаття до Освенціма – тривала 52 дні, із 16 квітня до 6 червня 1944 року. Починаючи з 14 травня, потяги в Освенцім безпосередньо вирушали з восьми залізничних станцій – Мукачева, Берегова, Ужгорода, Волового (Міжгір’я), Солотвина, Севлюша (Виноградова), Хуста, Тячева. Вони прямували через Кошице (Словаччина). У кожному ешелоні везли від 2 до 4 тисяч євреїв.

До загального числа депортованих входить і точно не визначена кількість євреїв із південної (румунської) частини комітату Мараморош, а також з округів Собранці та Снина теперішньої Словаччини.

 «Освенцім» – символ смерті ХХ століття

Загалом ідеться про близько 100 тисяч власне закарпатських євреїв. Утім, у рапорті тимчасового правління Єврейської спілки Угорщини, поданому регенту Міклошу Горті наприкінці червня 1944 року, зазначено 85 тисяч. За різними припущеннями, із них вижило від 12 до 25 тисяч осіб, або від 14 до 29 %. Також часто ведеться мова про менше 20%.

Уперше дані про саме 100 тисяч депортованих закарпатських євреїв були оприлюднені у Лондоні в україномовному бюлетені «Карпати кличуть» за липень–серпень 1944 року. Його фотомеханічним способом (формат паперу А-4) видавав закарпатський комуніст Іван Петрущак, член Державної ради Чехословацької Республіки. Щодо Закарпаття у бюлетені вживався політонім Карпатська Україна.

Менш як за два роки, у травні 1946-го, на підставі 65 тисяч первинних актів «Обласна надзвичайна комісія по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-мадярських загарбників і обліку втрат, завданих ними громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам Закарпатської області» встановила таке. У краї у гетто зігнали 94736 євреїв, з яких знищили 85507 осіб. Це включно із розстріляними поблизу Кам’янця-Подільського в липні-серпні 1941 року, коли з близько 15 тисячі закарпатських євреїв врятувалися не більше 2–3 тисяч.

Шанс порятунку

Чому величезні маси людей покірно прямували до загибелі? Серед чинників нині вказується на притаманний менталітету віруючих євреїв релігійний фаталізм (богообраність, пришестя Месії). Ще в радянський час наведено маловідомі факти про колабораціонізм функціонерів єврейського самоврядування, котрі дезінформували депортованих: мовляв, відвезуть тільки на короткочасну працю у Німеччину, а звідти – у Палестину.

Опершись на угорську владу (міністерство внутрішніх справ), єврейські ради і комітети (юденрати), нацистська Німеччина для масштабної акції виділила мізерні сили – кількасот есесівців. Без сприяння Єврейського комітету в Будапешті депортація переросла б у хаос. Зокрема, юденратами на Закарпатті керували аптекар Бейла Ласло (Ужгород), Шандор Штайнер (Мукачево), Гутман Мор (Севлюш).

Натомість нацисти, згідно з угодою Рудольфа Кастнера – Адольфа Ейхмана, дали змогу втекти у Швейцарію майже 1700 євреям – багатіям, рабинам, чільним сіоністам. У тому числі – рабину південного Марамороша (місто Сату- Маре) Йоелю Тейтельбауму (1887–1979), натхненнику ультраортодоксального іудаїзму й антисіонізму. Ще раніше, у 1941 році, так само врятувався хасидський рабин Мукачева Барух Рабинович, племінник, зять і наступник Хаїма Шпіри.

Одночасно маловідомими є факти про місця масових поховань закарпатських євреїв, убитих угорськими правоохоронцями за спробу врятуватися від таборів смерті. Принаймні знаємо про дві з таких трагедій: біля сіл Вишково Хустського і Торунь Міжгірського районів. 16 квітня 1944 року угорські жандарми розстріляли понад 300 євреїв із сіл Волове (нині селище Міжгір’я) і Вишково, які не мали громадянства Угорщини. У липні 1944 року угорські жандарми розстріляли близько 40 євреїв із сіл Торунь і Майдан (Міжгірський район).

Євреї Закарпаття пережили демографічну катастрофу. Пізніше в краї їхня довоєнна чисельність, поселенська і суспільна структури не відновилися. Людських і матеріальних втрат не вдалося компенсувати.

Наперекір смерті

Нема точних даних про те, скільки закарпатських євреїв пережило Голокост. Маємо тільки загальні відомості про всіх (без поділу за національною ознакою), котрі повернулися до червня 1945 року. За даними органів соціальної опіки тодішньої влади – Народної ради Закарпатської України, таких облікували не менше 12 тисяч. Ця цифра фігурувала у звітах Бухарестського центру Міжнародного Червоного Хреста, що організаційно опікувався тоді Закарпаттям.

Так, згідно з доповіддю крайових представників Міжнародного Червоного Хреста від 7 червня 1945 року, через рік після депортації у Севлюші (Виноградові) та околицях проживало близько 700 євреїв. Збереглися списки 37 жителів Севлюша – переважно євреїв, яким до 15 липня 1945 року віддали будинки, конфісковані попереднім режимом.

Вважається, що пережило Голокост менше 20% закарпатських євреїв. Залишилось їх у радянізованому Закарпатті близько 5 тисяч, а у Чехословаччині в 1945–1947 роках осіло близько 15 тисяч. Серед них домінували не в’язні концентраційних таборів, а мобілізовані на примусову працю до трудових батальйонів.

Варто зазначити, що євреїв зібрали в гетто у 9 населених пунктах Закарпаття (тоді Підкарпатська територія) – у п’яти містах (Ужгород, Мукачево, Хуст, Берегово, Севлюш) та у чотирьох селах (Тячів, Солотвино, Іза, Сокирниця). Частину євреїв із сучасного Рахівського району зосере­дили в гетто міста Сигіт (нині Сігету Мармаціей, Румунія).

17–31 травня 1944 року близько 20 тисяч євреїв депортували з Ужгорода, де майже місяць, з 20 квітня, існували три гетто. Всього у місті проживало 9576 євреїв. Ця точна цифра відома через те, що Ужгородська єврейська рада, за дорученням мерії, провела перепис і склала відповідні списки 12–16 квітня 1944 року. За свідченнями очевидців, додому повернулося близько 100 осіб.

Із двох гетто Мукачева вивезли 17 тисяч осіб. Вони походили з Мукачева і прилеглих місцевостей. Із 8,2 тисячі мукачівських євреїв знову побачили рідне місто тільки 150 осіб. Одночасно Хуст і Хустський район (три гетто – у місті Хуст, селах Іза і Сокирниця) втратив 14 тисяч євреїв, а повернулося до 80 осіб. Більше 13 тисяч депортували з Виноградова. Із них у місті безпосередньо проживали 4,7 тисячі. Додому прийшло близько 60 осіб.

Із гетто в Берегові вивезли 10 тисяч. Наприкінці 1944 року місто вперше відвідала чехословацька урядова делегація. Вона виявила тільки 60 євреїв із 7,5 тисячі, які раніше там жили. Знову додому в Берегово змогло потрапити, за одними даними, трохи більше 100 євреїв, а за спогадами Юлія Ріхтера – 1100 (він у 1945 році працював завідувачем складу і писарем у благодійній їдальні, що діяла на кошти «Джойнт», які надходили з Румунії). Із них залишилося близько 600, решта емігрували, не сприйнявши радянську владу.

Всім євреям, які пережили Голокост і повернулися на Закарпаття, матеріально допомагав Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет («Джойнт») і Міжнародний Червоний Хрест через свої підрозділи в Румунії. Так тривало більше року, до встановлення Радянським Союзом «залізної завіси» на західному державному кордоні.

Праведники

Через шість десятиліть, станом на 2004 рік у Закарпатській області проживало вже тільки 73 уцілілих у Голокості, а також 2 праведники світу і 10 праведників України. Майже всі праведники мешкали у трьох районах – Хустському, Тячівському і Рахівському.

У січні 2010 року орденом України «За мужність» було нагороджено 6 закарпатців, які рятували євреїв: Василя Гартнера із села Тур’я-Поляна Перечинського району, Василину Плиску із села Ганичі, Василя і Миколу Феєрів з Великої Угольки на Тячівщині, Марію Шутко з міста Хуст, Петра Юращука із села Вишково Хустського району. Двоє останніх раніше стали праведниками світу.У сучасній Угорщині щороку 16 квітня відзначають День пам’яті жертв Голокосту. Ця дата прямо пов’язана з початком відправки євреїв Мукачева у гетто.

 

Спільна заява Громадської організації «Товариства угорської культури Закарпаття.» та Громадська організація «Демократичної спілки угорців України» щодо Закону «Про національні меншини (спільноти) України»

13 грудня 2022 року Верховна Рада за підтримки 324 депутатів прийняла у другому читанні Закон України “Про національні меншини (спільноти) України”. Законодавці повністю проігнорували конструктивні пропозиції, внесені раніше угорськими та іншими організаціями нацменшин. Законодавство фактично посилює обмеження прав, які раніше були кодифіковані в законах “Про освіту” та “Про мову”, та додає нові. Наприклад, цей Закон не гарантує збереження місць компактного проживання національних меншин або використання національної символіки. Закон трактує права меншин виключно як права, які можуть бути реалізовані індивідуально особами, що належать до меншин, що позбавляє національні меншини (їх громади та організації) можливості реалізовувати будь-які політичні, освітні чи мовні права, які реалізовуються інституційно, а отже, й можливості впливати на власну долю.

            На нашу думку, Закон у його нинішньому вигляді не є належним інструментом реалізації положень Конституції та відповідних міжнародно-правових зобов’язань України щодо захисту прав національних меншин в Україні. Прийнятий закон не забезпечує належного інституційного підґрунтя та правових механізмів для забезпечення та захисту прав національних меншин.

Ужгород, 14 грудня 2022 року

 

УЗАГАЛЬНЕННЯ РУСЛАНА ФАТУЛИ ПРО ПРИЙНЯТТЯ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ ЗА ОСНОВУ ЗАКОНОПРОЄКТУ «ПРО НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ (СПІЛЬНОТИ) УКРАЇНИ», ЯКИЙ Є У ПАКЕТІ ВИМОГ ЄС

Інформаційний тижневик Закарпаття Карпатський об’єктив» №47 (483) від 8 грудня 2022 року

Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт «Про національні меншини (спільноти) України» (№8224). Документ підтримали 274 депутати.

Проєктом закону пропонується визнати таким, що втратив чинність, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року та ухвалити новий Закон України «Про національні меншини (спільноти) України».

Згідно з текстом законопроєкту, національна меншина (спільнота) – це це стала група громадян Української держави, які не є етнічними українцями, традиційно проживають на території України, об’єднанні спільними етнічними, культурними, історичними, мовними та/або релігійними ознаками, усвідомлюють свою приналежність до неї, виявляють прагнення зберігати і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність. Передбачається, що національні меншини (спільноти) є невід’ємними, інтегрованими та органічними частинами українського суспільства.

Пропонується визначити, що людина, яка належать до національної меншини (спільноти), має право на самоіндетифікацію; свободу громадських об’єднань та мирних зібрань; свободу вираження поглядів і переконань, думки, слова, совісті та релігії; участь у політичному, економічному та соціальному житті; використання своєї мови; освіти, зокрема мовами нацменшин (спільнот); збереження культурної спмобутності.

Водночас підкреслюється, що реалізація та/або захист прав і свобод осіб, які належать до нацменшин (спільнот), можуть бути обмежені відповідно до закону в інтересах захисту національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту прав  свобод осіб, якщо таке обмеження є необхідним у демократичному суспільстві.

При реалізації та/або захисті прав і свобод представників національних меншин (спільнот) забороняється популяризація або пропаганда держави-терориста (агресора-агресора) та її органів, російського нацистського тоталітарного режиму, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україні, представників органів влади держави-терориста (агресора-агресора) та їхніх дій, що створюють позитивний образ держави-терориста (агресора-агресора), виправдовують чи визнають правомірною збройну агресію російської федерації як держави-терориста проти України, окупацію території України.

Окрім того, передбачається, що для збалансованого врахування інтересів осіб, які належать до національних меншин (спільнот), сприяння діяльності їхніх громадських об’єднань Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації за ініціативою таких громадських об’єднань утворюють Центр національних меншин (спільнот) відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Порядок створення та функціонування такого Центру визначається центральним органом виконавчої влади, що формує державну політики в сфері національних спільнот.

Очікується, що ухвалення законопроєкту сприятиме забезпеченню прав національних меншин (спільнот) України, виконанню міжнародних зобов’язань держави.

Нагадаємо, завершити реформу законодавства щодо національних меншин відповідно до рекомендацій Венеційської комісії стало однією із семи основних вимог, які Україна  має виконати насамперед, оскільки «авансом» отримала статус кандидата  в ЄС. 23 червня лідери ЄС затвердили рішення надати Україні та Молдові статус кандидата на вступ. Документ ухвалили на підставі рекомендацій Єврокомісії, наданої 17 червня. А Європейська комісія в свою чергу оприлюднила перелік із семи вимог до України. У висновку щодо відповідності нашої країни вимогам для держави-кандидата  ЄК запропонувала ЄС право скасувати цей статус у разі, якщо Україна порушить свої зобов’язання. На потребу ухвалити новий закон про національні меншини багато разів вказували і представники інших європейських інституцій, зокрема Верховний комісар ОБСЄ, Дорадчий комітет Рамкової конвенції про захист національних меншин та Комітет Міністрів Ради Європи.

Однак прийнятий законопроєкт раніше різко критикували у експертному середовищі, а також представниками самих нацменшин, зокрема за термінологію, яка не відповідає ні європейським нормам, ні українському законодавству. Адже саме поняття національних спільнот взагалі позбавлене правового середовища. Отож представники національних меншин, зокрема закарпатських угорців, вважають це значним звуженням своїх прав порівняно з нормами, закріпленими в Конституції, та інших міжнародних угодах України, а також з попередньою практикою.

Також чимало експертів вважає новий законопроєкт беззмістовним та безглуздим, і таким, що розроблений більше для галочки, для Євросоюзу, чи для піару. Адже у його тексті багато гучних декларативних заяв, проте немає жодних конкретних механізмів, за допомогою яких представники національних меншин могли б реалізувати свої права на практиці. Зокрема, право на освіту рідною мовою чи використання рідної мови у публічному просторі.

Критикують законопроєкт і представники національних меншин. Насамперед вони наголошують, що його було розроблено без обговорення з ними.

Як пишуть, зокрема, представники ГО «Товариство угорської культури Закарпаття», документ «фактично є закріпленням тих обмежень, які кодифіковані в нещодавно прийнятому Законі про освіту та мову, в сфері мовних, освітніх, медійних прав тощо. Серед іншого законопроєкт не гарантує вільного використання національної символіки, збереження територій компактного етнічного проживання, ускладнює підтримку організацій меншин, унеможливлює роботу ЗМІ мовами меншин, а також не містить заборони заходів щодо примусової асиміляції національних меншин», – йдеться у заяві «ТУКЗ» від 25 липня цього року.

«Законопрєкт трактує права меншин виключно як права, які можуть здійснюватися особами, що належать до національних меншин, в індивідуальному порядку, що позбавляє національні меншини будь-яких політичних, освітніх чи мовних прав, реалізованих інституційно, а отже – впливати на власну долю. Прийняття проєкту призведе до подальшого погіршення правового становища меншин», – вважають представники організацій закарпатських угорців.

            Оскільки законопроєкт прийнятий лише у першому читанні, то маємо надію, що зауваження експертів і представників нацменшин будуть враховані при його підготовці до другого читання. Водночас дехто з експертів припускає, що зважуючи на основних зміст документу, косметичні правки не допоможуть йому реалізувати всі очікування національних меншин та європейських інституцій. Варто зазначити, що чимало фахівців вважає логічним подати цей документ на розгляд Венеційської комісії та врахувати всі її рекомендації, перш ніж прийняти закон у цілому.

ЗАЯВА ПРЕЗИДІЇ ГО «ДЕМОКРАТИЧНА СПІЛКА УГОРЦІВ УКРАЇНИ» ЩОДО УХВАЛЕНОГО В ПЕРШОМУ ЧИТАННІ ПРОЄКТУ ЗАКОНУ «ПРО НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ (СПІЛЬНОТИ) УКРАЇНИ»

            Протягом останніх двох років «Демократична спілка угорців України» у співпраці з іншими всеукраїнськими організаціями національних меншин брала активну участь в обговоренні законопроекту про забеспечення прав національних меншин.

            Ми з жалем констатуємо, що наші конструктивні пропозиції не знайшли відображення в підготовленому тексті законопроєкту. У другій половині листопада 2022 року події прискорилися, проєкт із суттєвими змінами був представлений на онлайн-форумі, а згодом, 24 листопада зареєстрований у Верховній Раді України, та 1 грудня 2022 р. без змін схвалений e першому читанні. Водночас парламент також вирішив застосувати надзвичайний порядок, а це означає, що проєкт, найімовірніше, може бути ухвалений та підписаний у грудні цього року.

            Попри те, що до тексту проєкту включено багато новацій, його дух і декларативність за минулий період не змінилися. На нашу думку, проєкт не придатний для того, щоб слугувати належним інструментом у законодавстві України для реалізації положень Конституції та відповідних міжнародно-правових зобов’язань України щодо захисту прав національних меншин. Законопроєкт не передбачає належних інституційних засад та правових механізмів для реалізації та захисту прав національних меншин, він навіть не поси лається на ту законодавчу базу, яка наявна в України.

На нинішньому етапі законотворчості, відповідно до чинного законодавства, лише депутати мають право вносити поправки до тексту проєкту. Однак, якщо ми формулюємо будь-які поправки (доповнення) до прийнятого законопроєкту, фактично приймаємо увесь текст прийнятого в першому читанні текст! Але це суперечить усій дворічній роботі, яку ми провели разом з нашими партнерами!

Тому, дотримуючись своєї попередньої принципової позиції, ГО «Демократична спілка угорців України» заявляє – через суттєві недоліки вона не може погоджуватися із прийнятим у першому читанні текстом закону «Про національні меншини (спільноти) в Україні» та не підтримує її ухвалення за основу та в цілому Верховною Радою України!

 Правління ГО «ДСУУ»

Зауваження до проєкту закону України

«Про національні меншини (спільноти) України»

 

Номер, дата реєстрації: 8224 від 24.11.2022

Проєкт закону України «Про національні меншини (спільноти) України» (надалі  – Законопроєкт), яка структурно складається  з преамбули, п’яти розділів та двадцять одної статті розглянемо у послідовності викладення  тексту.

Щодо назви Законопроєкт і визначення (дефініції) поняття національної меншини.

В зауваженнях і пропозиціях висловлених нами до попередніх редакцій цього Законопроєкт нами наводилися чисельні аргументи щодо недоцільності, хибності, шкідливості використання невідомого ні для міжнародно-правових, ні для українських  національних  законодавчих документів поняттям «національна спільнота». Тому є дивним подальше наполегливе бажання авторів використовувати дану термінологію. У зв’язку з тим, що Законопроєкт жодним чином не встановлюється юридичний статус національних меншин, як спільнот і запропонований  документ не місить положень, які регулюють права та обов’язки таких колективів, а тільки осіб, які до них належать, вважаємо абсолютно зайвим оперування цим терміном. Його використання призводить також до небажаної казуїстики, шкодить юридичній «чистоті» тексту. Так, на приклад, у Пояснювальній записці до законопроєкту зазначено, що: «На шляху інтеграції до європейської спільноти Україна зобов’язалась забезпечити європейські стандарти захисту прав національних спільнот, …», при тому, що в Україні наявні зобов’язання щодо захисту прав національних меншин, зокрема, шляхом створення належних механізмів для  реалізації таких прав. І жодних зобов’язань пов’язаних з національними спільнотами.

Тому у подальшій роботі над законопроєкт авторам слід уникати використання словосполучення «національна спільнота», навіть як додаткового елементу  до основного поняття «національна меншина».

Визначення поняття національної меншини у ст. 1 Законопроєкт хоча і містить вищий, у порівнянні  з  тим, що наведено у чинному Законі України «Про національні меншини  в Україні» перелік критеріїв віднесення до цієї категорії груп громадян, але невизначеність використовуваних низки понять не наближає до можливості їх чіткої ідентифікації та/або  встановлення переліку таких груп.

На приклад, не зрозуміло за якими мірилами слід визна чити «сталість» чи «не сталість» певної групи громадян, які не є етнічними українцями? Або визначити «традиційність» чи «не традиційність» їх проживання на території України? А критерії щодо чисельності таких груп взагалі відсутні у визначені. Тобто, теоретично на захист прав встановлених законом може претендувати й група громадян, яка  складається з двох осіб, які заявлять про те, що вони відповідають встановленим у ст. 1 критеріям.

Невизначеність у дефініції бенефіціантів Законопроєкт, адресатів – суб’єктів – носіїв прав і обов’язків, що  ставить під сумнів реальність можливості практичного застування.

Тому, авторам у подальшій роботі над Законопроєкт при визначенні поняття «національна меншина» слід керуватися критеріями визначеними у ст. 1 Рекомендації 1201 (1993) Парламентської асамблеї стосовно Додаткового протоколу  до Європейської конвенції з прав людини у цьому питанні, здійснивши належну імплементацію їх з урахування особливостей етнонаціонального складу України. На нашу думку, у другому абзаці преамбулі Законопроєкт неповно і юридично дещо некоректно  визначені засадничі міжнародно-правові документи на яких слід базуватися та якими слід керуватися при прийнятті законодавства щодо захисту прав національних меншин. Оскільки, як зазначено в ст. 1 Рамкової конвенції про захист національних меншин, захист національних меншин та прав і свобод осіб які до них належать, є невіддільною  частиною захисту прав людини, при регулюванні цієї сфери правовідносин слід керуватися перш за все провідними міжнародно-правовими принципами, а також усім масивом  міжнародно-правових документів і не тільки тими, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. До таких належать, зокрема: Загальна декларація прав людини 1948 року та Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. При моделюванні, проєктування національного законодавства слід враховувати положення також і міжнародно-правових документів, які мають рекомендаційний характер, як, наприклад тих, що були прийняті в рамках або під егідою  ОБСЄ.

Значна частина положень законопроєкт є декларативними. Прикладом цього може слугувати нормативний текст част. 3. ст. 3., у якій  «Держава гарантує особам, які належать до національних меншин, захист їх прав, свобод та охоронюваних законом інтересів у спосіб, визначений законом.» Адже ні в цій статті, ні в інших частинах Законопроєкт не знаходимо жодних положень щодо засобів та/ або механізмів реалізації проголошених гарантій.

Відсутні також і посилання на конкретні чинні законодавчі акти, які спрямовані на забезпечення таких гарантій.

Внутрішні суперечності також властиві документу, що розглядаємо. Так відповідно до  част. 1. ст. 3.  «Держава гарантує громадянам України, які належать до національних меншин  … права, передбачені статтею 5 цього Закону». В семи пунктах част. 2 ст. 5. у наведений перелік таких прав. При  цьому у част. 3. цієї статті зазначено, що «Перелік прав осіб, які належать до національних меншин, визначений частиною 2 цієї статті, не є вичерпним. А част. 2. ст. 2. проголошено, що «Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.»

У зв’язку з цим виникає питання: чи підпадають під гарантії держави  права національних меншин, які не включені до згаданих семи пунктів, зокрема і ті що перед бачені міжнародними договорами?

Окремі з проголошених у ст. 5 прав, з тим змістовим наповненням, які встановлені у наступних статтях не піддаються ідентифікації як права національних меншин.

На приклад, право на свободу громадських об’єднань та мирних зібрань (пункт 2) част. 2. ст. 5.) у тлумаченні част. 1 ст. 7. означає «Особа, яка належить до національної меншини (спільноти), має право відповідно до закону брати участь у створенні та діяльності громадських об’єднань національних меншин (спільнот), у мирних зібраннях для здійснення та захисту своїх прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, мовних, екологічних та інших інтересів, її інтеграції в українське суспільство».

У зв’язку з цим виникають, зокрема такі питання:

• Особа, яка не належить до національної меншини цими правами не володіє?
• При відсутності цього законодавчого припису особа, яка належить до національної меншини, позбавлена цих прав?

Адже йдеться про основоположне право людини, яка за сучасною доктриною міжнародного права належить всім, і на користуванні якою заборонені будь-які обмеження, крім обґрунтовано визначених законом. З огляду на те, що Законопроєкт не передбачено жодних спеціальних правил, чи прав для  діяльності громадських об’єднань національних меншин, проголошене і розтлумачене таким чином право є нічим іншим, як зайвим дублюванням проголошеної у ст. 4. заборони дискримінації.

Вищенаведене стосується також проголошеного в пункті 4) част. 2. ст. 5. права осіб належних до національних меншин на участь у політичному, економічному та соціальному житті, яке знаходить свого тлумачення у ст. 9 Законопроєкт. Адже у такому випадку також відсутні будь-які спеціальні норми – правила,  або правові інститути які б сприяли участі таких осіб в суспільно-політичному житті. Тобто це право також обмежене фактичною забороною дискримінації.

Схожа, але дещо інша ситуація складається щодо права на свободу вираження поглядів і переконань, думки, слова, совісті та релігії проголошеного пунктом 4) част. 2. ст. 5., яке знаходить своє абсолютно слушне тлумачення в другому абзаці ст. 8: «Особа, яка належить до національної меншини (спільноти), має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію мовою своєї національної меншини (спільноти) усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.»

Тут проблема полягає у тому, що чинне законодавство України, з огляду на численні приписи Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яким встановлюються виключність використання державної мови в багатьох сферах суспільного життя (зокрема: ст. 12. робоча мова діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; ст. 13. застосування державної мови в нормативних актах, діловодстві та документообігу; ст. 21. щодо мови вступних іспитів і мови вивчення іноземних мов; ст. 22. у сфері науки; ст. 23. умовності щодо мови театральних вистав; ст. 24. обмеження телерадіо передач мовами меншин 10 % на загальнодержавному та 20 % на місцевому і регіональному рівнях; ст. 31. мова технічній та проєктний документації; ст. 33. у сфері охорони здоров’я; ст. 34. у сфері спорту тощо) запропоновану норму щодо права вільного збирання та поширення інформації рідною мовою представниками національних меншин роблять не тільки формальним, а навіть абсурдним.

Щодо права на використання мови національної меншини (ст. 10) слід зазначити, що автори  Законопроєкт тільки у незначній мірі використали на користь мов меншин ті можливості, які містяться у Законі України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Так, єдиною публічною сферою, в якій використання  мови національної меншини стає можливим без будь-яких умовностей та обмеженіє дійсно вільним, це публічні заходи, що організовуються та проводяться особами, які належатьдо національних меншин (част. 2. ст. 10).

В інших випадах  дублюються обмежувальні приписи щодо використання мов меншин  Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (другий абзац част. 3 ст. 10., част. 5.та 6. ст. 10.),  або вносяться зміни чи доповнення, які вносять додаткову невизначеність щодо їх практичного застосування. Так, на думку авторів Законопроєкт громадське об’єднання національної меншини організатор культурно-мистецького заходу зазапитом відвідувачів (глядачів) такого заходу забезпечує синхронний або послідовний переклад супроводу (конферансу) державною мовою (част. 3., част. 9., ст. 10.).

При цьому Законопроєкт не надає будь-яке роз’яснення щодо правил подачі таких глядацьких запитів, ні щодо форми, ні щодо термінів, ні щодо кількості осіб.

Можливість дублювання мовами меншин написів офіційних назв на вивісках органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств та інформації для загального ознайомлення (част. 7. та 8. ст. 10) ставиться у залежність від рішення відповідних місцевих рад. Себто, стає можливим, тільки у місцевостях де відповідна меншина складає більшість населення та її представники складають більшість у відповідній місцевій раді.

Положення част. 10 ст. 10. щодо регулювання підзаконним актом особливостей використання мов національних меншин при наданні будь-якої топографічної інформації вважаємо таким, що суперечить одному з головних конституційних принципів захисту національних меншин, а саме закріпленими у ст. 92. Конституції України положенням відповідно до яких: Виключно законами України визначаються: права корінних народів і національних меншин (част. 3);порядок застосування мов (част. 4).

Крім вищенаведених цілковито погоджуємося з зауваженнями висловленими фахівцями Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України у Висновку до цього Законопроєкт (док.№ 16/032022/203633 від 29.11.2022 р.) стосовно порядку формування та повноважень центрального органу виконавчої влади, що формує державну політику у сфері національних спільнот (пункт 3. Зауважень.)

А також підтримуємо зауваження пункту 4. цього документу щодо пропонованого законопроєкту створення Центрів національних меншин. Адже дійсно «Запропонована редакція не дає чіткого уявлення щодо того, про створення яких елементів механізму держави йдеться. Вбачається, що реалізація наведених положень відповідними суб’єктами владних повноважень викликатиме труднощі, оскільки вони чітко не уявлятимуть, що вони мають створити – юридичну особу публічного права чи місце (приміщення) постійного або періодичного (тимчасового) знаходження представництв громадських об’єднань національних спільнот для проведення ними своїх статутних заходів.»

 

РЕЗОЛЮЦІЯ

учасників науково-практичного дискурсу «Концептуальні підходи до реформування законодавства про національні меншини у процесі підготовки України до вступу в Європейський Союз: аналіз, оцінки»

Ми, учасники науково-практичного дискурсу на тему: «Концептуальні підходи до реформування законодавства про національні меншини в процесі підготовки України до вступу в Європейський Союз: аналіз, оцінки» заслухали виступи, повідомлення та провели фахову дискусію з актуальних питань удосконалення законодавчої нормативно-правової бази про національні меншини в умовах підготовки України до вступу в ЄС.

Констатуємо, що Україна постійно та послідовно підтверджує відданість проголошеного курсу на інтеграцію до європейських структур та гармонізацію національного законодавства у сфері захисту національних меншин. Вагомим доказом цього є приєднання України до всіх міжнародних нормативно-правових актів у сфері забезпечення прав нацменшин.

Нині нормативно-правова база, яка регулює етнополітичну сферу суспільних відносин держави  складається з відповідних норм Конституції України, Декларації прав національностей України, чинного Закону України «Про національні меншини в Україні», окремих положень законів України «Про громадянство України», «Про культуру», «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших законодавчих документів.

Україна приєдналася практично до всіх міжнародно-правових актів у сфері забезпечення прав нацменшин. Це, зокрема, Рамкова конвенція про захист національних меншин (ратифікована Верховною Радою України, 1997 рік), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Європейська конвенція з прав людини, 1997 рік), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1973 рік), Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (2003 рік), Європейська конвенція про громадянство (2006 рік). Наша держава також приєдналася до ряду міжнародних багатосторонніх угод, серед яких  Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин (1998 рік), Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік).

В українському законодавстві застосовуються також норми та стандарти із захисту прав національних меншин, сформульовані у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Україна долучилася до стратегії розвитку національної ідентичності у тому вигляді, як вона викладена у звіті Програми розвитку ООН (2004 рік): запровадження єдиної офіційної мови як державної з її обов’язковим використанням у адмініструванні, державному управлінні, війську, системі вищої освіти; націоналізація на основі домінуючої етнічної групи системи обов’язкової освіти на основі стандартних планів; впровадження мови і культури домінантної групи у державних ЗМІ та культурних інституціях, тощо.

Вважаємо, що положення Конституції України та чинні для України міжнародно-правові договори повинні бути тією основою, на якій базуватиметься реформа національного законодавства про національні меншини. Зараз час переосмислити пріоритети і парадигми етнонаціональної політики України та вжити дієві заходи щодо удосконалення національного законодавства у сфері життєдіяльності національних меншин.

Потрібно визнати, що на сьогодні окремі положення базових нормативно-правових актів з питань прав людини, національних меншин, міжнаціональних відносин, які були прийняті в перші роки незалежності України, застаріли, окремі суперечать чинній Конституції України, мають неузгодженість з вітчизняними або міжнародними правовими актами.

Частина міжнародних актів у сфері захисту прав національних меншин, до яких приєдналася Україна, на жаль, мають рекомендаційний характер. Зокрема, це стосується Лундських рекомендацій щодо ефективної участі національних меншин у громадсько-політичному житті. Варто зазначити, що ігнорування окремих положень цих рекомендацій може суттєво підірвати віру міжнародної спільноти в щирість намірів України дотримуватися схвалених на міжнародному рівні стандартів.  З огляду на це, вимагає свого законодавчого врегулювання питання представництва національних меншин в органах державної влади та місцевого самоврядування, зокрема у Верховній Раді України.

Зауважимо, що викликає неоднозначне сприйняття суспільства ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. У зазначеному законі не враховано один із основних принципів Хартії – диференціація зобов’язань щодо мов у залежності від їх поширення. Неприпустимим є диференційоване ставлення до мов корінних народів, мов національних меншин, які є офіційними мовами ЄС, і мовами національних меншин, які не є офіційними мовами ЄС.

Українське законодавство з питань сталого розвитку національних меншин у ході розвитку демократії, під впливом внутрішніх міжнаціональних відносин, міжнародного законодавства та процесів інтеграції України в Європейське співтовариство потребує вдосконалення і має бути складовою внутрішньої і зовнішньої політики держави у сфері забезпечення прав національних меншин. Для забезпечення системного розвитку та реформування національного законодавства, його узгодження з міжнародними стандартами, як цього вимагає Рада Європи та інші міжнародні організації, виникає необхідність прийняття, в першу чергу, нормативно-правового документа, який окреслював би концептуальні основи подальшого законотворення, довгострокові завдання етнонаціональних відносин, мету, принципи й механізми їх реалізації з урахуванням внутрішніх і зовнішніх викликів, а на сьогодні і загроз національній безпеці.

Виклики сьогодення змушують нас виходити на якісно новий рівень етнонаціональних відносин.

Підготовка України до вступу в Європейський Союз відбувається в умовах широкомасштабного військового вторгнення російського агресора в Україну під абсурдним приводом тотальної «денацифікації» та «демілітаризації» суверенної, незалежної та демократичної держави.

На часі розробка та прийняття  Верховною Радою України базового законодавчого акту про засади державної етнонаціональної політики, в основу якого  була б покладена  модель співпраці між громадянським суспільством національних меншин і  державою. Фундаментально важливим є також прийняття законодавчим органом влади і закону про національні меншини в Україні.

До зазначених законопроєктів повинні бути включені положення, що відповідали б міжнародним зобов’язанням України перед європейською спільнотою. Такі проекти законів  повинні пройти процес правової експертизи на відповідність рекомендаціям Венеціанської комісії та обговорення широкими колами громадянського суспільства. Тільки після дотримання такої процедури відповідний законопроєкт може бути винесено на розгляд Верховної Ради України.

Представники громадських об’єднань національних меншин у Закарпатській області також наголошують на тому, що згадані  проєкти нормативно-правових актів мають бути оприлюднені відповідно до встановленого законодавством порядку.

Таким чином констатуємо, що чинне законодавство у сфері забезпечення прав національних меншин в Україні у ході розвитку демократії, підготовки України до вступу в європейське співтовариство потребує вдосконалення.

Ми, учасники науково-практичного дискурсу з урахуванням викладеного пропонуємо:

1. Доручити управлінню національностей та релігій департаменту культури, національностей та релігій облдержадміністрації узагальнити пропозиції, побажання, висловлені учасниками дискурсу та направити узагальнені матеріали за належністю до Державної служби України з етнополітики та свободи совісті для розгляду та відповідного реагування у встановленому законодавством України порядком.
2. Центру культур національних меншин Закарпаття висновки Державної служби України з етнополітики та свободи совісті з розгляду пропозицій і зауважень учасників дискурсу розмістити на інформаційному сайті Центру для широкого ознайомлення громадськості багатонаціонального Закарпаття.
3. Контроль за виконанням Резолюції покласти на оргкомітет з підготовки дискурсу.

Прийнято учасниками науково-практичного дискурсу 10 листопада 2022 року, м. Ужгород

Зауваження і пропозиції Правління Демократичної спілки угорців України та Правління Товариства угорської культури Закарпаття до проєкту Закону України «Про національні спільноти України»

Розглянувши надісланий нам Управлінням національностей та релігій Закарпатської ОДА законопроект «Про національні спільноти Україні» (http://kompravlud.rada.gov.ua/ uploads/documents/34043.pdf ) Демократична спілка Угорців України та Товариство угорської культури Закарпаття, перед усім зазначає, що даний документ по суті є зміненим і доповненим варіантом законопроекту «Про національні меншини в Україні», який 01.06.2021 р. був розміщений на веб-сторінці Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин (http://kompravlud. rada.gov.ua/uploads/documents/33987.pdf), до якого нами були підготовлені і 3-го червня 2021 р. до вказаного Комітету ВРУ надіслані зауваження і пропозиції.

Законопроєкт «Про національні меншини в Україні», був обговорений 4-го червня 2021 р. на засіданні вказаного Комітету в режимі On-line також і за нашою участю. Наші зауваженні і пропозиції до законопроекту були підтримані, зокрема: ГО «Русская община Украины», Міжрегіональним об’єднанням «Румунська спільнота України», Всеукраїнською національно-культурною молдавською Асоціацією, ГО «Союз уральских народов Украины», ОО

«Родина», ГО «Люди звідси і звідусіль», ГО «Международный педагогический клуб», Інститут правової політики імені Ірини Бережної, Міжнародна платформа «Глобальні права мирних людей».

Тому, по перше, у зв’язку з подібністю, у значній мірі тотожністю текстів вищезгаданих законопроєктів, наводимо без змін свої зауваженні і пропозиції, які були викладені до законопроєкту «Про національні меншини в Україні», в яких спробували навести ті положення Конституції України і чинних для України міжнародних договорів, які підлягають врахуванню-імплементації при проєктуванні закону про національні меншини.

Нормативно-правова база, яка регулює цю сферу суспільних відносин в Україні вже сформована, і складається, зокрема, з відповідних норм Конституції України, Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 року, чинного Закону України «Про національні меншини в Україні», приписів низки міжнародно-правових документів, зокрема, законів України про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, а також низки рішень Конституційного суду України, зокрема, № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року, якими встановлено, що у межах і порядку, що визначаються законами України, поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин, а також що у державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

Окремі правила щодо реалізації таких прав, які у значній мірі суперечать як букві так і духу вищенаведених правових актів містяться, зокрема, в законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» та «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Деякі положення цих документів суттєво звужують гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України права національних меншин, що на нашу думку є очевидним, незважаючи на рішення Конституційного Суду України, які визнали ці закони такими, що відповідають Конституції України. Таке наше твердження ґрунтується також на висновках і рекомендаціях Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) Щодо положень Закону про освіту від 5 вересня 2017 року № 902/2017 від 11 грудня 2017 року та Щодо положень Закону про забезпечення функціонування української мови як державної № 960/2019 від 9 грудня 2019 року.

З метою з’ясування відповідності окремих норм запропонованого Комітетом Верховної Ради України проекту закону України «Про національні спільноти в Україні» імперативам Конституції України (К.), положенням Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин (Р. К.) та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (Є. Х.), а також нормам чинного Законом України «Про національні меншини в Україні» (Н. М.) в нижченаведений таблиці здійснимо їх порівняння.

Œ Текст запропонованих норм Проєкту Закону

1) Право на освіту рідною мовою

Стаття 4. Гарантії в сфері реалізації прав національних спільнот в Україні.

2. Держава гарантує всім громадянам України, що належать до національних спільнот, права на:

вивчення та користування рідною мовою;

Стаття 13. Право на освіту

1. Громадяни, які належать до національних спільнот, мають право вивчати та навчатися мовою відповідної національної спільноти у державних і комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства. Порядок реалізації права на освіту національних спільнот визначають Закон України «Про освіту» та спеціальні закони у цій сфері. Порядок викладання мови національної спільноти та української мови як державної визначається в установленому законодавством порядку за результатами консультацій з відповідними національними спільнотами.

Œ Відповідні положення Конституції (К.), міжнародно-правових документів: (Р. К.) і (Є. Х.), а також Закону України 1992 р. (Н. М.)

К. Част. 2 Ст 22.:

«При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.»

К. Част. 5 Ст. 53:

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Н. М. Ст. 6:

«Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою …»

Є. Х. Част 2. Ст. 8:

2. Стосовно освіти і щодо тих територій, на яких регіональні мови або мови меншин традиційно не використовуються, Сторони зобов’язуються, якщо чисельність осіб, що вживають регіональну мову або мову меншин, це виправдовує, дозволяти, заохочувати або забезпечувати викладання регіональною мовою або мовою меншини чи вивчення такої мови на всіх відповідних рівнях освіти.

Р. К. Част.1. Ст. 13.:

1. В рамках своїх освітніх систем, Сторони визнають за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та учбові заклади і керувати ними.

Част. 2. Ст. 14.

2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, у разі достатньої необхідності, Сторони намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам, які належать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою.

Œ Висновки – пропозиції

У запропонованому тексті відсутнє право на навчання рідною мовою, тобто фактично заперечується, скасовується конституційна гарантія права на навчання рідною мовою.

Притому, що обґрунтуванням цього слугує «звичайний» закон України, а не припис К., та/або міжнародного договору.

Тому, щодо пропозиції регулювання здійснення права на освіту маємо підстави стверджувати про замах авторів проекту закону на порушення закріплених у К. і міжнародних документах, а також таких, що практикуються (традиційні) права національних меншин на освіту рідною мовою.

 Текст запропонованих норм Проєкту Закону

2) Право на користування рідною мовою

Стаття 11. Використання мов національних спільнот

1. Кожна особа, яка належить до національної спільноти, має право на вільне і безперешкодне використання мови своєї спільноти приватно та публічно, в усній і письмовій формі в межах, що не суперечать законодавству України.
2. Публічні заходи представників національних спільнот, зокрема, збори, конференції, мітинги, виставки, навчальні курси, семінари, тренінги, дискусії, форуми, інші заходи, доступні або відкриті для учасників таких заходів вільно чи за запрошенням, за плату чи безоплатно, постійно, періодично, одноразово або час від часу, можуть проводитися мовами національних спільнот.
3. Культурно-мистецькі, розважальні та видовищні заходи, організаторами чи одним з організаторів яких виступають національно-культурні товариства, можуть проводитися мовою національних спільнот. Організатор може забезпечити синхронний переклад, дубляж або інші засоби перекладу державною мовою. Супровід (конферанс) до таких заходів може бути виконаний мовами національних спільнот. В такому випадку організатор заходу забезпечує синхронний переклад або дубляж супроводу (конферансу) державною мовою.
4. Мови національних спільнот можуть використовуватися в рекламі, в тому числі в друкованих засобах масової інформації, на радіо і телебаченні.
5. На видавців, які видають видавничу продукцію мовами національних спільнот за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджету, не поширюється обов’язок видавати 50 відсотків видавничої продукції, виданої ними впродовж відповідного календарного року, державною мовою.
6. За запитом особи, яка належить до національної спільнот, для надання їй допомоги, в тому числі екстреної, послуг може бути використана мова національної спільноти у разі, якщо це буде прийнятним для надавачів допомоги, послуг.
7. Офіційні назви органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, що виконані державною мовою, можуть дублюватися мовами національних спільнот за рішенням відповідних органів місцевого самоврядування в межах відповідної територіальної громади.
8. Написи на дорожніх знаках, вивісках та інших покажчиках назв географічних об’єктів та об’єктів топоніміки на території України в межах відповідної територіальної громади можуть подаватися мовами національних спільнот поряд з державною мовою на підставі рішень відповідних органів місцевого самоврядування в межах відповідної територіальної громади.
9. Оголошення, афіші, інші інформаційні матеріали про культурномистецькі та видовищні заходи і вхідні квитки можуть дублюватися мовою національної спільноти в межах відповідної територіальної громади.
10. Інформація для загального ознайомлення (оголошення, зокрема ті, які містять публічну пропозицію укласти договір, покажчики, вказівники, вивіски, повідомлення, написи та інша публічно розміщена текстова, візуальна і звукова інформація, що використовується або може використовуватися для інформування необмеженого кола осіб про товари, роботи, послуги, певних суб’єктів господарювання, посадових, службових осіб підприємств або органів державної влади, органів місцевого самоврядування) може подаватися з одночасним дублюванням мовою національної спільноти за рішенням відповідного суб’єкта в межах відповідної територіальної громади.
11. У населених пунктах, де традиційно проживають особи, які належать до національних спільнот, або де вони складають значну частину населення, допускається поширення матеріалів передвиборної агітації, виконаних державною мовою та дубльованих мовою національних спільнот.

 Відповідні положення Конституції (К.), міжнародно-правових документів: (Р. К.) і (Є. Х.), а також Закону України 1992 р. (Н. М.)

К. Част. 2. Ст 1:. «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України»

Є. Х. Ст. 8:

1. у кримінальному судочинстві: iii) передбачити, щоб клопотання і докази, у письмовій чи усній формі, не розглядалися як неприйнятні виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини;
2. у цивільному судочинстві: iii) дозволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин;
3. під час судового провадження у справах, що стосуються адміністративних питань: iii) дозволити подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин, у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів;
4. c) не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених в межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини.
5. Сторони зобов’язуються забезпечити наявність складених регіональними мовами або мовами меншин найбільш важливих національних законодавчих актів і тих документів, які зокрема стосуються осіб, що вживають ці мови, якщо їх наявність не забезпечена іншим шляхом.
6. Є. Х. Ст. 10:

• Україна: «зобов’язується визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі»; та « … намагається забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними властями»;
• Україна «зобов’язуються дозволяти і/або заохочувати: a) використання регіональних мов або мов меншин в рамках регіонального або місцевого самоврядування;

1. публікування органами регіональної влади своїх офіційних документів також і відповідними регіональними мовами або мовами меншин;
2. публікування органами місцевої влади своїх офіційних документів також і відповідними регіональними мовами або мовами меншин;
3. використання органами регіональної влади регіональних мов або мов меншин у дискусіях, які відбуваються на їхніх зборах, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (мов) держави;
4. використання органами місцевої влади регіональних мов або мов меншин у дискусіях, які відбуваються на їхніх зборах, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (мов) держави;
5. використання або прийняття, у разі необхідності паралельно з назвами офіційною мовою (мовами), традиційних правильних форм написання назв місцевостей регіональними мовами або мовами меншин.
6. c) задоволення у міру можливості прохань державних службовців, які володіють регіональною мовою або мовою меншини, про призначення на роботу в тій території, де така мова вживається.

Є. Х. Ст. 11.:

1. a) якщо радіо і телебачення здійснюють функції громадських засобів масової інформації: iii) вжити належних заходів для того, щоб радіо- і телеорганізації транслювали програми регіональними мовами або мовами меншин;
2. ii) заохочувати трансляцію радіопрограм регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі та/або сприяти такій трансляції;
3. ii) заохочувати трансляцію телевізійних програм регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі та/або сприяти такій трансляції;
4. заохочувати створення та розповсюдження аудіо- і аудіовізуальних творів регіональними мовами або мовами меншин і/або сприяти такому створенню та розповсюдженню;
5. i) заохочувати створення і/або функціонування якнайменш однієї газети, яка друкуватиме свої матеріали регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти такому створенню та/або функціонуванню;
6. g) сприяти професійній підготовці журналістів та іншого персоналу для засобів масової інформації, які використовують регіональні мови або мови меншин.
7. України зобов’язується гарантувати свободу прямого прийому радіо- і телепередач із сусідніх країн, які транслюються мовою, такою самою або схожою до регіональної мови або мови меншини, та не перешкоджати ретрансляції радіо- і телепередач із сусідніх країн, які випускаються в ефір такою мовою. Вона також зобов’язується забезпечити, щоб не запроваджувалися жодні обмеження на свободу виявлення поглядів і вільне поширення інформації у друкованих засобах інформації мовою, такою самою або схожою до регіональної мови або мови меншини
8. Україна зобов’язується забезпечити представництво або урахування інтересів осіб, що вживають регіональні мови або мови меншин, в органах, які можуть бути створеними відповідно до закону для гарантування свободи і плюралізму засобів масової інформації.

Є. Х. Ст. 12.:

1. Стосовно культурної діяльності та засобів її здійснення – особливо бібліотек, відеотек, культурних центрів, музеїв, архівів, академій, театрів і кінотеатрів, а також літературних творів і кінопродукції, народних форм виявлення культури, фестивалів і організацій, що займаються культурною діяльністю, включаючи, між іншим, використання нових технологій,

– Україна зобов’язується, в межах території, на якій такі мови використовуються, і якщо органи державної влади мають компетенцію, повноваження або відіграють певну роль у цій сфері:

1. заохочувати форми виявлення та ініціативи, притаманні регіональним мовам або мовам меншин, і сприяти різними засобами доступу до творів, що створюються цими мовами;
2. сприяти різними засобами доступу іншими мовами до творів, що створюються регіональними мовами або мовами меншин, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування;
3. сприяти доступу регіональними мовами або мовами меншин до творів, що створюються іншими мовами, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування;
4. забезпечити, щоб органи, які відповідають за здійснення чи підтримку різноманітної культурної діяльності, під час заходів, які вони проводять або підтримують, поширювали інформацію про регіональні мови та культурні цінності або мови та культурні цінності меншин та використовували їх;
5. заохочувати безпосередню участь представників осіб, що вживають відповідну регіональну мову або мову відповідної меншини, у забезпеченні засобів здійснення культурної діяльності та її плануванні;
6. заохочувати створення органу (органів), відповідального за збір, збереження примірника та презентацію чи видання творів, що створюються регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти створенню такого органу (органів);
7. Стосовно територій, на яких регіональні мови або мови меншин традиційно не використовуються, Україна зобов’язується, якщо чисельність осіб, що вживають регіональну мову або мову меншини, виправдовує це, дозволяти, заохочувати і/або передбачати відповідну культурну діяльність і відповідні засоби її здійснення згідно з попереднім пунктом.
8. Україна зобов’язуються приділяти належну увагу у своїй культурній політиці за кордоном регіональним мовам або мовам меншин, а також культурам, які відображаються такими мовами.

Є. Х. Ст. 13.:

1. Стосовно економічної та соціальної діяльності, Україна зобов’язується, в межах всієї країни:
2. заборонити застосування у внутрішніх правилах компаній і приватних документах будь-яких положень, що виключають або обмежують використання регіональних мов або мов меншин, принаймні між особами, що вживають одну і ту ж мову;
3. запобігати практиці, спрямованій на відмову від використання регіональних мов або мов меншин в економічній або соціальній діяльності.

Є. Х. Ст. 14.:

Україна зобов’язується:

1. застосовувати чинні двосторонні і багатосторонні угоди з державами, в яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, або у разі необхідності докладати зусиль для укладення таких угод з метою сприяння контактам між особами, що вживають ту саму мову у відповідних державах у галузях культури, освіти, інформації, професійно-технічної підготовки і безперервного навчання;
2. в інтересах регіональних мов або мов меншин сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між органами регіонального або місцевого самоврядування, на території яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, та/або розвивати таке співробітництво.

 Висновки – пропозиції

Ця конституційна гарантія не відображена у тексті Проекту закону.

Всі ці положення М. Х. і Р. К., по яким Україною взяті конкретні зобов’язання відсутні у тексті Проекту закону.

Ž Текст запропонованих норм Проєкту Закону

3) Право на збереження традиційного місця проживання

Стаття 4. Гарантії в сфері реалізації прав національних спільнот в Україні.

• Відповідні положення Конституції (К.), міжнародно-правових документів: (Р. К.) і (Є. Х.), а також Закону України 1992 р. (Н. М.)

Р. К. Ст. 16 :

Сторони утримуються від вжиття заходів, які змінюють пропорційний склад населення в місцевостях, де проживають особи, які належать до національних меншин, і які спрямовані на обмеження прав і свобод, що випливають з принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції.

Н. М. Ст. 10.:

Держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення.

• Висновки – пропозиції

Очевидна розбіжність нормативного змісту Проекту закону і норми міжнародного права і чинної норми Закону Н. М.

У такому разі без жодних гарантій держава в особі своїх органів сама вирішуватиме що вважає «розумним» і «пропорційним».

У супереч нормі чинного Закону України та міжнародно-правових зобов’язань пропонується скасування права на збереження традиційного місця проживання.

 Текст запропонованих норм Проєкту Закону

4) Право на ефективну участь

Стаття 6. Під правами та свободами осіб, що належать до національних спільнот, розуміються права кожної особи, яка належить до національної спільнот, … право брати участь на рівних з іншими громадянами правах у виборах до представницьких органів, …

• Відповідні положення Конституції (К.), міжнародно-правових документів: (Р. К.) і (Є. Х.), а також Закону України 1992 р. (Н. М.)

Р. К. Ст. 15.

Сторони створюють необхідні умови для ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному, соціальному та економічному житті та у державних справах, зокрема тих, які їх стосуються.

Н. М. Ст. 9.:

Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях

• Висновки – пропозиції

Тобто відповідно до пропозиції авторів, це право полягає у відсутності дискримінації, і ніяких спеціальних умов для «ефективної участі» в законопроекті не пропонується.

По друге, розглянемо зміни, які були внесені до законопроекту «Про національні спільноти Україні» у порівнянні до законопроєкту «Про національні меншини в Україні».

Новизна запропонованого законопроекту перш за все полягає у зміні назви, і тим самим зміни об’єкта регулювання, суб’єкта правовідносин, тобто визначення бенефіціантів тих спеціальних прав і свобод, якими за законом наділяється певна група громадян України. А саме, замість «національних меншин України і осіб, які до них належать», пропонується вживати «національні спільноти і особи які до них належать». При певній компліментарності щодо національних меншин такої заміни (підміни) понять, вважаємо це неприпустимим, адже словосполучення-термін «національна спільнота» є невідомою ні для Конституції України, ні для її міжнародних договорів. Тому, наприклад, частина 1, Статті 3: 1. «Питання реалізації прав і свобод осіб, які належать до національних спільнот, регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими законами, що стосуються прав і свобод осіб, які належать до національних спільнот, а також чинними міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» є абсолютно беззмістовним і юридично нікчемним, адже ні Конституція України, ні міжнародні договори України жодним чином не регулюють права і свободи осіб, які належать до національних спільнот. В цих імперативних для українського законодавця документах, для визначення об’єктів правового захисту використовується терміни «національна меншина», «мовна меншина», «меншинська (міноритарна) мова», «релігійна меншина», «корінний народ», тощо, але термін «національна спільнота» в них відсутня.

Тому, користуючись можливістю, висловлюємо категоричну незгоду з введенням цієї новації в законодавство України, яка, на нашу думку, шляхом відходу від конституційних і міжнародно-правових засад, складе підґрунтя для маніпуляцій та створить умови для подальшого руйнування системи захисту прав національних меншин в нашій державі.

Щодо окремих інших новацій законопроекту «Про національні спільноти Україні» у порівнянні до законопроєкту «Про національні меншини в Україні».

• Щодо положення частина 3 статті 3.: «Двосторонні договори України з іншими державами, які укладаються для врегулювання питань, пов’язаних з національними спільнотами, ґрунтуються на принципах взаємності (паритетності) та пропорційності» зауважуємо, що принципи взаємності та пропорційності, які є загальновизнаними в міжнародних відносинах, не мають права на існування в договорах, в яких об’єктом регулювання є права людини, до сфери яких належить і права національних меншин. Адже за сучасною доктриною захисту прав людини порушення певних прав в одній державі не може слугувати підставою здійснення таких порушень в іншій. Застосування принципу взаємності представників певної національної меншини може поставити в ситуацію заручника політики своєї «материнської» держави, та міждержавних взаємин. Вважаємо, що це положення слід виключити з тексту.
• Вважаємо важливим, але не достатньо рішучим, таким, що цілковито відповідало би Конституції і міжнародно-правовим зобов’язанням України доповнення Статті 11. частинами 7-10: щодо можливості використанні мов меншин в офіційній назви органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств; написів на дорожніх знаках, вивісках та інших покажчиках назв географічних об’єктів та об’єктів топоніміки; оголошеннях, афішах, інших інформаційних матеріалах; оголошеннях, афішах, інших інформаційних матеріалах про культурно-мистецькі та видовищні заходи. Недостатнім і нерішучим ці пропозиції вважаємо тому, що реалізація цих прав поставлена у залежність від волі більшості населення, адже наявність у відповідній місцевій раді прихильної до цього більшості, як правило утворюється тільки там, де відповідна меншість складає більшість населення. При тому, що в міжнародних документах прийнятною умовою для реалізації зазначених прав вважається традиційність вживання відповідної мови на даній території, і/або достатня кількість її носіїв, яка виправдовує здійснення цих заходів, а не більшість населення. Також ні чим не виправданим обмеженням, є можливість вживання таких заходів тільки на найнижчому адміністративному рівні, на рівні місцевих громад.
• З Статті 4 були виключені положення щодо права національних меншин на використання власної національної символіки, що передбачено чинним Законом України «Про національні меншин» та щодо гарантій збереження традиційних місць розселення меншин, до чого є відповідні міжнародно правові зобов’язання. Таким чином у тексті проекту закону ще більш звузився перелік (каталог) прав, які підлягають державному гарантуванню.

Слід зауважити також, що загальний декларативний стиль формулювання значної частини положень, а також термінологічна невизначеність роблять нормативний текст непридатним для практичного застосування, як юридичного документу для захисту прав національних меншин. На приклад, можливість практичного застосування словосполучення «традиційно проживають на території України» вимагає тлумачення конкретними критеріями. Або вираз «складають значну частину населення» непридатне для застосування у разі відсутності конкретних критеріїв виражених в відсотках від загальної чисельності населення, та/або в абсолютних цифрах.

Висновок

Вищенаведене дає нам підстави, стверджувати про порушення в даному законопроєкті норм Конституції у питаннях реалізації права національних меншин на одержання освіти рідною мовою і на вільне використання своєї рідної мови, а також про порушення Конституції щодо заборони звуження існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів.

В цьому законопроєкті, як і в попередньому «Про національні меншини в Україні», простежується відсутність, або вибірковість в імплементації окремих принципів і норм обов’язкових для України міжнародно-правових документів, викладення їх у формулюваннях, у яких втрачається їх змістове навантаження. Ігноруються висновки і рекомендації Венеціанської Комісії.

Відсутнє закріплення окремих чинних прав, зокрема щодо реалізації права на участь у політичному житті, як на рівні місцевих, так і на рівні державних органів влади. Тобто йдеться про закріплення статусу меншинських спільнот виключно як об’єктів правовідносин, які цілковито позбавлені правових інститутів і механізмів впливати на власну долю.

Слід також зауважити, що декларативність, неконкретність сформульованих щодо прав національних меншин норм, що з огляду на інші, суттєво обмежуючи права національних меншин закони (на приклад, норми Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної») слугуватиме не справі забезпечення прав, а закріпленню ще одним законом порушенню, суттєвого звуженню прав національних меншин.

Документ має суттєві внутрішні суперечності. На приклад, в частині 2. статті 4 Держава гарантує всім громадянам України, що належать до національних спільнот, право на … видавничу діяльність, створення ЗМІ, задоволення потреб у розвитку літератури …, а в Статті 10 передбачене Право на свободу вираження поглядів кожної особи, яка належить до національної спільнот, включає свободу дотримуватися своїх поглядів та одержувати і поширювати інформацію та ідеї мовою своєї національної спільноти. І у той же час, відповідно до частині 5 статті 11 на видавців, які видають видавничу продукцію мовами національних спільнот не за рахунок коштів державного та/ або місцевого бюджету, поширюється обов’язок видавати 50 відсотків видавничої продукції, виданої ними впродовж відповідного календарного року, державною мовою.

Тобто гарантується не право, а навпаки його відсутність.

Узагальнюючий висновок

Ознайомлення з текстом Проєкту закону «Про національні спільноти України» дає підстави стверджувати про те, що його прийняття призведе до порушення прав національних меншин гарантованих Конституцією і міжнародними зобов’язаннями України, до значного погіршення їх правового становища. Сам факт винесення такого тексту проекту закону на розгляд Верховної Ради України може нанести суттєву шкоду міжнародному іміджу нашої держави.

Підготовлено:

Демократичною спілкою угорців України,

Товариством угорської культури Закарпаття

23 липня 2021 р.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА МІНОРИТАРНИХ ЕТНІЧНИХ ГРУП У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Зан Михайло,

член правління Громадської  організації «Русинський культурологічний клуб», кандидат історичних наук, доцент кафедри  політології і державного управління ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Реформування законодавства про етнічні (національні) меншини в контексті підготовки вступу України до Європейського Союзу є однією з важливих вимог. Поряд із цим проблематика міжетнічних взаємин та етнополітичних процесів є дискурсивно-дискусійною проблемою, яка потребує глибокого аналізу, широкого обговорення та врахування етнополітичного досвіду інших країн, зокрема наших найближчих сусідів. На наш погляд, у першу чергу варто зосередитися на етнополітичних практиках Республіки Польщі, Словацької Республіки, Угорщини та Румунії. Названі країни, як і Україна, є державами з поліетнічним складом, де поряд із «етнічним ядром» представлені групи корінних, компактних етнічних громад. Вироблені ними моделі етнополітичного менеджменту були апробовані вже в 1990-х роках. Згодом нормативно й інституційно вони вдосконалювалися й мають для нашої держави важливий науковий та практичний інтерес.

У контексті доповіді звернемо увагу на два важливі аспекти: 1) зміст понятійного апарату, яким окреслюються міноритарні етнічні групи в національному законодавстві; 2) моделі політичної репрезентації етнічних громад, які застосовуються в Польщі, Словаччині, Угорщині та Румунії. Відтак наголосимо на окремих аспектах, які варто обговорити й з’ясувати їхній евристичний потенціал у рамках трансформації нормативно-правової бази етнополітики України в контексті європейської інтеграції.

Дилеми категоріального апарату етнополітики

Зауважимо, що групи етнічних меншин або міноритарні етнічні групи (англ. ethnic minority groups) – це спільноти, які є чисельно меншими за представників етносу («державотворчий етнос», «титульна нація») з яким зазвичай нормативно узгоджується назва держави. Ці меншини відрізняються мовою або діалектом, культурою, звичаями, традиціями, конфесійною ідентичністю тощо [10, с. 146]. У політико-правовому форматі подібні групи розмежовують через ряд категорій: «національна меншина», «етнічна меншина», «мовна меншина», «корінний народ».

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про національні меншини в Україні» до «національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою» [4]. Подібно до цього в проекті Закону України «Про національні спільноти України» в ст. 2. окреслено зміст поняття національної спільноти (національної меншини). Це – «окрема група громадян України, які не є етнічними українцями і традиційно проживають на території України, об’єднані спільними етнічними, культурними, релігійними та мовними ознаками, і які виявляють прагнення зберегти і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність» [16, с. 2]. Фактично йдеться про той самий контекст розуміння національних меншин як будь-яких громадян України, які проявляють групову компліментарність й не вважають себе українцями за етнічним походженням. Відтак дія вітчизняного законодавства поширюється не лише на корінні етнічні громади (поляки, угорці, румуни, греки та ін.), а й на іммігрантські, діаспорні групи в Україні (чеченці, ассірійці, марокканці, корейці тощо), які мають власні національно-культурні товариства.

Необхідно зауважити, що етнополітичний досвід країн Центрально-Східної Європи засвідчує про чітку диференціацію корінних етнічних меншин і діапорних груп. Так, вже 7 липня 1993 року Закон LXXVII «Про права національних та етнічних меншин» концептуально визначив політико-правовий статус корінних меншин в Угорщині. Головними критеріями для нього є: 1) проживання предків представників меншини на території Угорщини впродовж останніх 100 років; 2) громадянство держави; 3) специфічна мовно-культурна ідентичність громади. Визнавши офіційний перелік із тринадцяти етнічних меншин угорське законодавство передбачає також його розширення у перспективі [29]. У новому Законі CLXXIX «Про права національностей» від 18 квітня 2011 року конкретизовано захист прав меншин через забезпечення підтримки їхньої культури, вживання рідної мови, освіти рідною мовою, права використовувати власні ім’я своєю рідною мовою; колективної участі в суспільному житті, сприяння реалізації їхньої культурної автономії та забезпечення громадам права на «реальне самоврядування» [14, с. 50; 30]. Таким чином, Угорщина офіційно визнає 13 корінних етнічних громад: ромів, німців, румунів, хорватів, словаків, словенців, сербів, русинів, українців, поляків, греків, болгар і вірмен.

Подібно до Угорщини, «Закон про національні та етнічні меншини і регіональну мову» Республіки Польща від 6 січня 2005 року, який містить 6 розділів і 43 статті, розмежовує поняття «національна меншина», «етнічна меншина» (ст. 2) та «мовна меншина» (ст. 19). До першої категорії належать групи польських громадян, які відрізняються: 1) меншою чисельністю; 2) мовою, культурою або традиціями; 3) прагненням зберегти свою мову, культуру або традицію; 4) історичним усвідомленням власної національної спільноти та прагненням для її вираження і захисту; 5) їх предки населяли нинішню територію Польщі щонайменше 100 років; 6) ототожненням себе з нацією у певній країні. Такими меншинами визнаються 9 етнічних груп країни: німці, українці, білоруси, росіяни, литовці, вірмени, чехи, євреї та словаки. До етнічних меншин Закон відносить групи польських громадян, які мають подібні до національних меншин характеристики за винятком ідентифікації себе з нацією в окремій державі. Це – роми, лемки, татари та караїми. Відповідно положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин регіональною мовою у Польщі визнається мова кашубів, які компактно проживають в північно-західній частині країни [25].

На відміну від Польщі та Угорщини, сусідні Словаччина та Румунія наразі не мають спеціальних законів про національні меншини. Водночас політика визнання міноритарних етнічних груп представлена в інших нормативно-правових документах цих держав. Насамперед, у законодавстві про мову та культуру (Словаччина), нормативно-правових актах, які забезпечують вибори в державі (Румунія) тощо.

Ст. 33, 34 Конституції Словацької Республіки гарантують забезпечення індивідуальних прав і свобод громадян, які належать до національних меншин або етнічних груп. Серед них – право розвивати власну освіту, культуру, засоби масової інформації, вживати рідну мову на офіційному рівні [24, s. 14–15]. При цьому словацький законодавець не дає чіткого розмежування категорій «національна меншина» і «етнічна група» й не надає конкретного переліку офіційно визнаних меншин. Натомість у контексті головних положень Рамкової конвенції про захист прав національних меншин та Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин у Словаччині вдосконалено Закон про використання мов національних меншин СР [27]. Відтак міноритарними мовами визнані болгарська, чеська, хорватська, угорська, німецька, польська, ромська, русинська та українська мови. Згідно з ухваленими у 2011 році доповненнями до закону, мову національних меншин можна офіційно вживати у тих населених пунктах, де частка меншин перевищує 15 %.

Ухвалений у 2017 році Закон Словацької Республіки «Про фонд підтримки культури національних меншин» покликаний зберігати та розвивати ідентичність і культурні цінності міноритарних етнічних груп, сприяти їхній освіті, забезпечувати міжкультурний діалог і порозуміння між громадянами Словаччини [28]. Створений для цього спеціальний фонд, що є юридичною особою, розподіляє кошти для розвитку культури організацій-представників національних меншин у наступному співвідношенні: 1) угорської національної меншини – 53 %; 2) ромської національної меншини – 22,4 %; 3) русинської національної меншини – 6,4 %; 4) болгарської національної меншини – 1 %; 5) чеської національної меншини – 3,7 %; 6) хорватської національної меншини – 1 %; 7) моравської національної меншини – 1,4 %; 8) німецької національної меншини – 1,8 %; 9) польської національної меншини – 1,4 %; 10) російської національної меншини – 1,1 %; 11) сербської національної меншини – 0,7 %; 12) української національної меншини – 2 %; 13) єврейської національної меншини – 1,1%; 14) для Ради міжкультурного діалогу та порозуміння – 3 % [2, с. 29–30].

Практика перманентного лобіювання спеціального закону про національні меншини з боку Демократичного Союзу угорців Румунії поки що не увінчалася успіхом. Утім на офіційному рівні в Румунії наразі визнається 20 національних меншин: албанці, болгари, вірмени, чехи, хорвати, євреї, німці, греки, італійці, македонці, угорці, поляки, роми, росіяни-липовани, русини, серби, словаки, татари, турки та українці. Оновлена в 2003 році Конституція Румунії передбачає представництво етнічних меншин у вищому законодавчому органі держави. Згідно ст. 62 (2) організації громадян, які належать до меншин, що не можуть зібрати достатню кількість голосів для представництва в парламенті, мають право на одне депутатське місце. При цьому зазначається, що громадяни однієї етнічної меншини можуть бути представлені тільки однією організацією [17]. Таким чином, громадські організації етнічних меншин у контексті електоральних циклів Румунії фактично прирівнюються до політичних партій. Виборче законодавство Румунії трактує саме поняття «національної меншини» як етнічної групи, представленої в Раді національних меншин. Відтак, організації етнічних груп, які не представлені в парламенті, автоматично втрачають статус національної меншини як такої. З іншого боку, громадсько-політичні організації меншин із парламентським статусом, фактично закріпили власну монополію на представництво групових інтересів етнічних громад Румунії.

Моделі політичного представництва міноритарних етнічних груп

Міноритарні етнічні громади, як всі соціальні групи, конструюють власну ідентичність й перманентно включаються в політичний порядок денний полікультурного простору держави. Відтак вони неодмінно мають бути організованими в громадянському суспільстві й репрезентованими в політиці як одній з найважливіших сфер соціального буття. В контексті методологічного підходу американської політологині, лауреатки премії Йогана Скітте за новаторські дослідження з проблематики представництва (2003) Ханни Феніхель Піткін йдеться про так званий дескриптивний вимір політичного представництва (репрезентації схожості), який надає перевагу зовнішнім ознакам представників у владі, які узгоджуються з подібними атрибутами виборців, репрезентантів певних соціальних груп. Зауважимо, що дескриптивна репрезентація передбачає ототожнення вікових, класових, професійних, статевих, расових, регіональних та етнічних відмінностей політичних представників і тих, кого в подібний спосіб репрезентують у владі [20, с. 60–91]. Цей підхід набуває особливого значення за умов реалізації політики мультикультуралізму [3, с. 158–176].

Відповідно до Лундських рекомендацій про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999) політичне представництво етнічних громад на центральному рівні може впроваджуватися через наступні інституційні формати: 1) законодавчий / парламентський («резервування… певної кількості місць в одній або обох палатах парламенту чи в парламентських комітетах»); 2) виконавчий / урядовий («закріплення за представниками національних меншин посад у кабінеті міністрів», через призначення у відповідних міністерствах «співробітників відповідальних у справах меншин або видання постійно діючих інструкцій»; 3) судовий («закріплення… місць у Верховному або Конституційному суді або у судах нижчих інстанцій») [13, с. 8].

Власне парламентську модель політичного представництва національних меншин понад 30 років упроваджує Румунія. Зокрема, у верхній палаті нинішнього парламенту Румунії (Сенату) представлені 9 депутатів від Демократичного Союзу угорців Румунії. У складі нижньої палати (Палати депутатів) представлені парламентська група 20-ти депутатів-угорців та парламентська група з 17-ти депутатів, представників національних меншин Румунії.

Слід зауважити, що відповідно до Закону про вибори до Палати депутатів та Сенату № 35 від 13 березня 2008 року румунський законодавець чітко врегулював статус національної меншини як такої, що представлена в парламенті Румунії. Відповідно до ст. 9(4), якщо етнічна гроада більша за 20 тис. чол., то вимагається список найменше з 20 тис. членів, які проживають хоча б у 15-ти повітах та муніципії Бухарест, при цьому не менше 300 чол. у кожному регіоні [18]. Ці ж вимоги були зафіксовані в новому виборчому законі (ст. 56), який вступив у дію 10 березня 2018 року [19, р. 30–31]. Втім такі умови є практично неможливими для їх виконання з боку альтернативних, непарламенських організацій етнічних меншин Румунії.

Відтак громадські організації національних меншин із парламентським статусом, фактично закріпили власну монополію на представництво колективних інтересів етнічних громад Румунії. Кожна організація мала право залучати електорат у всіх виборчих округах країни, якщо нею висувається тільки один кандидат на загальнодержавному рівні (ст. 9 (11). Вказані норми закону й призвели до того, що вже на виборах 2008 року кожна етнічна меншина була представлена тільки однією організацією, яка після попередніх внутрішньо-організаційних виборів висувала одного кандидата. Слід також зауважити, що положення закону не стосуються тих національно-культурних організацій, які формують виборчі списки разом із політичною партією або виборчим блоком політичних сил [11, с. 144].

Подібно до парламенту Румунії, законодавство щодо місцевих виборів також надає перевагу тим меншинам, які представлені у законодавчому органі. Ст. 6 Закону про місцеві вибори від 29 березня 2004 року передбачає, що висувати кандидатів у мери та кандидатів до місцевих рад можуть організації національних меншин; ст. 7 ж вказує, що національні меншини це – власне ті, які є представленими у Раді національних меншин [1, с. 8].

На відміну від Румунії, яка з 1990-х років послідовно впроваджує парламентський формат репрезентації інтересів етнічних меншин, Угорщина реалізує етнополітичну модель самоврядування меншин на трьох рівнях: 1) загальнодержавному; 2) територіальному; 3) місцевому. Зокрема на загальнонаціональному рівні органи державного самоврядування є дієвим управлінським механізмом функціонування національно-культурної автономії етнічних громад Угорщини. Насамперед це стосується проблем захисту прав меншин у взаємодії з органами виконавчої та законодавчої влади. В структурі органів влади Угорщи ни органи самоврядування 13-ти меншин підпорядковані Державному секретаріату з питань національних меншин, релігії та громадських зв’язків Міністерства людських ресурсів Угорщини. Національні органи самоврядування меншин мають відповідні консультативні функції під час підготовки законопроектів, що стосуються освітніх проблем та збереження їхньої культурної спадщини.

Відповідно до законодавчих змін, із 2014 року виборці можуть голосувати за списками організацій етнічних меншин паралельно з обранням 93-х депутатів за партійними списками до Національної асамблеї Угорщини. Меншини можуть отримати пільговий мандат, якщо вони досягнуть ¼ дев’яносто третьої частини списку виборців (23 829 голосів або 0,2688 %). Оскільки меншинам важко подолати навіть цей виборчий поріг, то з квітня 2014 року очільники тринадцяти етнічних громад держави стали «позитивно дискримінованими» й отримали статус речників від меншин із правом голосу на засіданнях депутатських комісій у парламенті Угорщини. Винятком стала німецька етнічна громада, оскільки на парламентських виборах 8 квітня 2018 року 26 477 голосами виборців (0,46 %) до парламенту Угорщини був обраний представник німецької меншини Імре Ріттер [21, p. 4].

Із метою забезпечення представництва різноманітних конкуруючих груп інтересів етнічних громад країни на зміну мажоритарній запроваджено тип пропорційної виборчої системи (методика д’Ондта). Відтак найбільш репрезентованими на територіальному рівні є роми, німці, хорвати, словаки та румуни Угорщини [5, с. 152–153]. Державні органи самоврядування етнічних меншин забезпечуються відповідним бюджетним фінансуванням з боку держави.

У свою чергу локальні органи місцевого самоврядування етнічних меншин Угорщини формуються за мажоритарною системою двома методами. Перший (прямий) полягає у створенні муніципальної ради меншини, якщо понад 50 % від її обраного складу є представниками конкретної етнічної групи. Таким правом користуються насамперед добре організовані німецька та хорватська громади країни. Другий (опосередкований) варіант передбачає створення окремого органу самоврядування меншини, який може включати найменше 3-х осіб, якщо до складу муніципалітету обрано понад 30 % представників від певної міноритарної громади [26, p. 40]. Ці органи влади етнічних меншин на місцях мають дорадчі повноваження. В першу чергу вони стосуються проблем функціонування освітньо-культурних закладів, засобів масової інформації, застосування рідної мови тощо. Тобто, вони можуть створювати й опікувати школи, бібліотеки, музеї, театри тощо. Місцеві органи самоврядування меншин мають специфічне право вето щодо постанов, які можуть бути винесеними місцевими муніципалітетами з питань освіти та культури меншин. Зокрема, право вето стосується призначення керівників освітніх установ та культурних закладів із компактним проживанням етнічних меншин [15, c. 94].

Представництво етнічних меншин на рівні уряду реалізується шляхом створення спеціальних органів центральної виконавчої влади, які регулюють етнонаціональні процеси в державі. Зазвичай вони представлені в структурі міністерств культури та освіти. Для здійснення специфічних функцій, зокрема, врегулювання «ромського питання», також створюються окремі урядові органи. До роботи в цих інституціях залучаються громадські лідери, представники етнічних меншин. Через виконавчі органи влади створюється відповідна соціальна мережа для кому нікації з репрезентантами етнічних громад у регіонах. У рамках реалізації соціально-культурної моделі включення етнічних меншин у політику, в Словацькій Республіці на урядовому рівні представлена розгалужена структура органів влади, які дозволяють репрезентувати інтереси етнічних меншин: 1) Відділ культури національних меншин при Секції культурної спадщини та культури меншин СР в рамках Міністерства культури; 2) Рада міністра шкільництва, науки, досліджень та спорту CР з національного шкільництва; 3) Рада уряду СР з прав людини, національних меншин та ґендерної рівності; 4) урядовий Уповноважений СР у справах національних меншин; 5) урядовий Уповноважений з питань ромських громад [9, с. 125]. Парламентською формою захисту прав національних меншин є постійно діючий Комітет Національної Ради Словацької Республіки з прав людини та національних меншин.

Нормативно-правова база Словаччини передбачає функціонування етнічних (етнополітичних) партій. Найбільшою мірою цей шанс реалізували представники угорської національної меншини. Вже на початку 1990-х років політичні сили угорської громади СР були розмежовані за ідеологічними орієнтаціями. Так, Угорський християнсько-демократичний рух декларував консервативну ідеологію, Угорська громадянська партія – соціально-ліберальну, а «Співіснування» – право-ліберальну доктрину. Під час виборів 1994 року була створена Угорська Коаліція у складі Угорського християнсько-демократичного руху та Угорської громадянської партії, яка отримала дещо більше – 10,1 % (17 мандатів). Напередодні парламентських виборів 1998 року три політичні партії (Угорський християнсько-демократичний рух, Угорська громадянська партія та «Співіснування») створили Угорську коаліційну партію (далі – УКП). В результаті до Національної Ради СР 25–26 вересня 1998 року УКП здобула 9,12 % голосів та 15 мандатів у парламенті. У червні 2009 року колишній засновник та лідер УКП (1998–2007 роки) Бела Бугар створив власну політичну силу «Most–Híd» (Міст), яка орієнтується на міжетнічне співіснування та взаємне співробітництво між словаками та угорською громадою. Відтак угорська електоральна ніша виявилася розпорошеною між УКП та «Most–Híd». Остання на парламентських виборах 2010 року здобула 8,1 % (14 мандатів; 7 – словаків і 7 – угорців), а під час виборів 2012 року – майже 7 % (13 мандатів у парламенті). На парламентських виборах у 2016 році «Most–Híd» отримав 6,5 % (10 мандатів), а партія угорської громади 4,04 %, знову не пройшовши до парламенту. Зареєстрований у жовтні 2013 року Угорський християнсько-демократичний альянс здобув всього 0,09 % голосів виборців [8, с. 91].

На парламентських виборах 2020 року угорська меншина Словаччини була представлена двома силами: «Most–Híd» та «Maďarská komunitná spolupatričnosť – Magyar Közösségi Összefogás» (Угорська громадська співпраця), яку сформували Strana maďarskej komunity – Magyar Közösség Pártja (Партія угорської громади), «Spolupatričnosť – Összefogás» («Співпраця») та Maďarské fórum – Magyar Fórum (Угорський форум). Після голосування 29 лютого 2020 року об’єднання набрало 3,9 %, а «Most-Híd» – 2,05 %. Відтак, як зауважив дослідник Михайло Драпак, «вперше в історії незалежної Словаччини угорська меншина не представлена у Народній раді» [2, с. 33].

Ще в листопаді 1989 року Ромська громадська ініціатива (далі – РГІ) підтримала процеси демократизації, чим привернула увагу та здобула підтримку ромів Чехосло ваччини. У 1990 році РГІ була зареєстрована як політична партія, яка поставила за мету гарантування ромам рівноправного становища у суспільстві, акцентуючи на соціально-економічних і освітніх проблемах ромського населення. Згодом, окрім РГІ, були створені інші ромські політичні партії (політичний рух ромів Словаччини – РОМА, партія ромської коаліції, партія ромського союзу Словаччини та ін.), які не мали суттєвого впливу. Слід відзначити, що ромським політичним партіям так і не вдалося здобути вагомої підтримки електорату і бути представленими в словацькому парламенті. Наразі ромськими політичними силами Словаччини є «Rómska iniciatíva Slovenska» / «Ромська ініціатива Словаччини» (Александер Патколо, Вацлав Каппел) із центром у м. Братиславі та Strana rómskej koalície / Партія ромської коаліції (Гейза Адам, Йозеф Равас, Максіміліан Ешточак) із центром у м. Кошице.

Слід зауважити, що у середовищі русинських громадських активістів також були спроби політичної самоорганізації. Зокрема, в рамках Піддуклянської демократичної громади / Podduklianska demokraticka hromada (травень 1995 року), політичних партій «Регіональний демократичний рух – Схід» / Regionálne demokratické hnutie – Východ (жовтень 2001 року) та «Наш край» / Náš kraj (вересень 2010 року) [6, с. 321].

Використання пропорційної виборчої системи також має ряд переваг для меншин, адже дозволяє включати до списків політичних партій та просувати в політику лідерів етнічних громад. Зокрема, на останніх парламентських виборах 29 лютого 2020 року депутатами Національної Ради Словаччини від популістського партійного блоку «Звичайні люди та незалежні особистості» вперше в політичній історії країни стали три представники від ромської етнічної громади (Петер Поллак-молодший, Ярміла Ваньова, Ян Герак).

Незважаючи на те, що Республіка Польща є досить однорідною в етнонаціональній структурі населення, у цій країні також створені ряд інституційних механізмів для ефективного представництва інтересів національних та етнічних меншин. Так, домінуючою меншиною Польщі за переписом населення (водночас на законодавчому рівні меншина не визнається – М.З.) 2011 року є сілезці. Якщо в 2002 році сілезцями ідентифікувалося 173 153 чол., то в 2011 році – біля 847 тис. чол. Другою за чисельністю є мовна меншина кашубів (понад 232 тис. чол.). Серед національних меншин найчисельнішими виступають німці (близько 148 тис. чол.).

За неофіційними даними в Сілезькому та Опольському воєводствах (разом близько 5,7 млн. чол.) проживає 1,2–1,5 млн. етнічних сілезців. Лідери цієї громади долучилися до створення низки громадсько-політичних організацій, які проводили активну роботу в напрямку реідентифікації жителів Сілезії. Сілезький Рух за автономію (Ruch Autonomii Śląska) є надпартійною асоціацією, громадським рухом, який пропагує ідею відновлення довоєнної автономії Верхньої Сілезії (1919–1945). Ця організація була створена в січні 1990 року. Її лідер Єжи Гожелік (Jerzy Gorzelik) задекларував ідентифікаційний заклик: «Я сілезец, а не поляк!». Втім політична програма руху досить поміркована, він бореться за визнання Варшавою сілезької національності та за автономний статус двох регіонів – Верхньої та Нижньої Сілезії. 21 грудня 2011 року в м. Ополе (Opole) була зареєстрована Асоціація осіб сілезької національності (Stowarzyszenie Osób Narodowości Śląskiej). Серед 18 членів-засновників асоціації більшість належать до опольського відділення Руху за автономію Сілезії як регіональної політичної партії. У своїй діяльності Асоціація орієнтується на відродження та підтримання сілезької матеріальної та духовної спадщини, просування позитивного іміджу Сілезії та утвердження серед сілезців активної громадянської позиції [22].

Невизнання сілезців окремою національністю спровокувало появу в середовищі цієї спільноти епізодичних сепаратистських настроїв. Зокрема, 19 березня 2007 року був створений Сілезький сепаратистський рух (Śląski Ruch Separatystyczny), лідерами якого стали Ґреґорз Кот (Grzegorz Kot), Даріуш Єрчинскі (Jerczyński) та Марчелі Потемпа (Marceli Potempa). Ініціатори Руху заявляли, що основною метою організації «є національне та територіальне відокремлення або визнання сілезької національності». В 2003 році істориком і сілезьким громадським активістом Даріушом Єрчинскі була видана «Історія сілезького народу», на обкладинці якої написаний девіз «Хай живе незалежна Сілезія!» Йому також належить ініціатива звернення в 2006 року до генерального секретаря Ради Європи зі звинуваченнями на адресу офіційної Варшави щодо ігнорування інтересів окремого сілезького народу. Однак у травні 2010 року Сілезький сепаратистський рух зупинив свою діяльність [7, с. 9].

Відповідно до виборчого Кодексу (ст. 197) у Польщі представлені виборчі списки комітетів організацій національних меншин, до яких заносять членів зареєстрованих організацій, звільняються від потреби долати 5 % виборчий бар’єр [23]. Цим правом із 1990-х років користуються як сілезці, так німці Польщі. Прикметно, що на останніх парламентських виборах 13 жовтня 2019 року до Сенату в коаліційній співпраці з іншими політичними силами Польщі пройшли окремі представники від виборчого списку «Сілезці разом» (Польська коаліція) та «Сілезького автономного руху» (Громадянська коаліція). На виборах 2015 року до Сейму Польщі з гаслом «Із Сілезії. Не з партії» кандидував виборчий штаб «Об’єднані заради Сілезії» (лідер Дітмар Бремер).

Суб’єктом виборчого процесу в країні є політична партія «Німецька меншина» («Mniejszość Niemiecka»). Зауважимо, що 1991 рік був справжнім успіхом для цієї політичної сили, адже на парламентських виборах вона отримала підтримку 132 059 виборців (1,18 %) та 7 мандатів у Сеймі Республіки Польща. В наступній електоральній кампанії 1993 року за неї проголосувало вже 64 166 виборців (0,61 %) й до парламенту потрапило 4 депутати. На виборах 1997, 2001 та 2005 років кількість прихильників німецької партії зменшилася до 0,3 % і до Сейму потрапили тільки 2 депутатів. На парламентських виборах 2007, 2011 та 2015 років «Німецька меншина» отримала лише 0,2 % та 1 представника в парламенті [7, с. 10]. Подібна ситуація повторилася й на виборах 2019 року – до Сейму із гаслом «Opolskie! Ма znaczenie» («Ополе! Це важливо») пройшов Ришард Ґалла (32 094 голосів / 0,17 %).

Таким чином, завершуючи виклад, звернемо увагу на ст. 12 проекту Закону України «Про національні спільноти України», де зокрема констатовано наступне: «Громадяни України, які належать до національних спільнот, мають право обирати та бути обраними до представницьких органів державної влади або органів місцевого самоврядування, а також право на рівноправну участь в економічному, суспільному та культурному житті держави, у тому числі у питаннях, пов’язаних зі збереженням та популяризацією культури, традицій та ідентичності спільноти, до якої вони належать» [16, с. 6]. Як бачимо, в законопроекті присутнє лише положення про рівноправну політичну участь громадян України, які не є українцями за походженням. Жодного, навіть, «натяку» на європейські практики позитивної дискримінації етнічних меншин через зниження виборчого бар’єра для політичних партій меншин (Польща), функціонування регіональних партій етнічних громад (Словаччина), створення системи місцевого самоврядування (Угорщина) або ж парламентське представництва інтересів етнічних громад (Румунія) немає. Говоримо про це тому, що, впродовж багатьох років на державному рівні України не враховані ряд досить важливих рекомендацій, які інституційно б наблизили нашу державу до стандартів Європейського Союзу вже раніше.

Про нагальність проведення перепису населення та політику визнання меншин у європейському контексті, гадаємо, буде окремо сказано представниками громадських організацій карпатських русинів Закарпатття. Ми ж зазначимо лише про аспект удосконалення національного законодавства, яке стосується політичного представництва етнічних меншин України. До прикладу, на рівні Департаменту демократії і врядування та Департаменту з боротьби з дискримінацією Генерального директорату II з питань демократії Ради Європи (жовтень 2020 року) з метою полегшення активної електоральної участі в Україні пропонується «дозволити подавати на вибори списки не лише від зареєстрованих політичних партій, але й різних громадських організацій (зокрема організацій національних меншин) і навіть ситуативних груп громад» [12, с. 44].

Висновки

По-перше, в проаналізованих нами країнах Центрально-Східної Європи на законодавчому рівні чітко розмежовані корінні етнічні групи меншин і групи іммігрантів, яких не наділяють правами, подібними до прав національних меншин, як це має місце в Україні. Зокрема, в Польщі представлені 9 національних меншин, 4 етнічні меншини та 1 мовна меншина. В Угорщині – 13 корінних національних меншин. У Словацькій Республіці захищено мовні права 9-ти етнічних громад, водночас розподіляються бюджетні кошти для розвитку культури 13-ти національних меншин країни. Румунія на офіційному рівні визнає 20 національних меншин, організації яких представлені на рівні вищого законодавчого органу держави. Зауважимо, що в Словаччині, Угорщині та Румунії повноцінним суб’єктом етнополітики поряд із українською національною меншиною виступають карпатські русини, а в Польщі – етнічна меншина лемків.

По-друге, в усіх вище розглянутих чотирьох національних case studies використовується власна модель етнополітичного менеджменту, яка дозволяє позитивно дискримінувати міноритарні етнічні групи й включати їх у політику та громадянське суспільство. Зокрема, Румунія презентує парламенську модель політичного представництва національних меншин, Угорщина – субсидіарну модель самоврядування етнічних громад, Словацька Республіка – соціально-культурну модель репрезентації інтересів етнічних груп, Республіка Польща – культурно-представницьку модель етнополітичного менеджменту.

По-третє, наближаючи до реальноъ мети свій євроатлантичний вибір, Українська держава так чи інакше повинна не лише декларувати рівноправний статус усіх етнічних громад у країні, але виробити механізм забезпечення їх прав, які мають бути чітко змодельовані в своєрідній «дорожній карті» етнополітичного менеджменту держави. Йдеться про відхід від декларативної пострадянської, транзитно-лібералізованої моделі етнополітики. Враховуючи досвід інституційних і діяльнісних векторів етнополітики сусідніх країн Центрально-Східної Європи, можна рекомендаційно зауважити, що Україні в найближчій перспективі необхідно забезпечити чітку нормативно-правову основу етнонаціональної політики з відповідною Концепцією державної етнонаціональної політики, оновленим Законом «Про національні меншини в Україні», оптимально відредагованим мовним і освітнім, партійним і виборчим законодавством. Із урахуванням результатів проведеного перепису населення необхідно переглянути методологічно застарілий етнографічний концепт щодо ідентичності карпатських русинів. У контексті словацького етнополітичного досвіду варто підійти до врегулювання «ромського питання». Вітчизняний законодавець має переглянути норму про доцільність партійно-політичної структуризації етнічних меншин на регіональному рівні поліетнічних областей України.

Список використаних джерел

1. Герасимчук С. Румунія: еволюція етнополітики та її правові рамки. Етнополітика Румунії, Словаччини, Швеції та Хорватії. Аналіз законодавства та практики / С. Герасимчук, А. Демещук, М. Драпак, О. Краєв. Дослідження Ради зовнішньої політики «Українська призма» у співпраці з Державною службою етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) та за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Посольства Швеції в Україні, 2021. С. 6–12.
2. Драпак М. Система захисту прав меншин та управління різноманіттям у Словаччині. Етнополітика Румунії, Словаччини, Швеції та Хорватії. Аналіз законодавства та практики / С. Герасимчук, А. Демещук, М. Драпак, О. Краєв. Дослідження Ради зовнішньої політики «Українська призма» у співпраці з Державною службою етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) та за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Посольства Швеції в Україні, 2021. С. 14–34.
3. Жангожа Р. Мультикультуралізм: pro et contra. К.: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2016. 208 с.
4. Закон України «Про національні меншини в Україні». Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2494-12#Text (дата звернення: 06.10.2022).
5. Зан М. Особливості функціонування представницької демократії етнічних меншин в Угорщині. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. Львів: Львівський Львівський національний університет імені Івана Франка, 2019. Випуск 23. С. 150–157.
6. Зан М.П. Дилеммы этноидентификации и общественно-политического представительства русинов в Словацкой Республике и на Украине. Русин. Кишинёв, 2021. № 65. С. 316–331.
7. Зан М.П. Інституційний дизайн етнополітики та політичне представництво етнічних меншин Республіки Польща. Регіональні студії. Ужгород, 2019. № 16. С. 5–13.
8. Зан М.П. Інституційні механізми етнополітики та політична репрезентація етнічних меншин Словацької Республіки. Політикус. Науковий журнал. Випуск 1. Одеса, 2019. С. 88–96.
9. Зан М.П. Міжнародно-правові стандарти ефективного політичного представництва етнічних меншин: європейські практики та досвід для України. Епістемологічні дослідження у філософії, соціальних і політичних науках. Дніпро, 2020. Вип. 2, Т. 3. С. 119–130.
10. Зан М.П. Особливості етнополітичного лідерства в контексті парламентської репрезентації міноритарних етнічних груп України. Міжнародні та політичні дослідження. Одеса, 2020. Вип. 33. С. 143–168.
11. Зан М.П. Політичне представництво етнічних меншин Румунії: інституційний та діяльнісний виміри. Держава і право: Збірник наукових праць. Серія Політичні науки. Випуск 83 / Ін-т держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2019. С. 139–157.
12. Звіт. Вплив децентралізації влади на національні меншини в Україні в окремих регіонах: Чернівецькій, Одеській і Закарпатській областях. Жовтень 2020. 48 с.
13. Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті з пояснювальними примітками. Вересень 1999 р. 34 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.osce.org/uk/ hcnm/30340?download=true (дата звернення: 08.04.2020).
14. Право на навчання рідною мовою. Центральноєвропейська традиція і приклад Закарпаття / Редактори: М. Товт, С. Черничко. Ужгород: Аутдор-Шарк, 2018. 64 с.
15. Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні: Монографія / Кресіна І.О., Лойко Л. І., Стойко О.М., Явір В.А., Вітман К.М., Кіссе А.І., Асланов С.А., Грицяк Д.І., Голденштейн К.О. / За заг. ред. І.О. Кресіної. К.: Логос, 2011. 400 с.
16. Проект Закону України «Про національні спільноти України». На 13 с. URL: http://kompravlud.rada.gov.ua/uploads/ documents/34043.pdf (дата звернення: 06.10.2022).
17. Constituția României. Сameră Deputaților. URL: http://www. cdep.ro/pls/dic/site2015.page?den=act2_2&par1=0&idl=1 (дата звернення: 08.10.2022).
18. Lege nr. 35 din 13 martie 2008 pentru alegerea Camerei Deputaţilor şi a Senatului şi pentru modificarea şi completarea Legii nr. 67/2004 pentru alegerea autorităţilor administraţiei publice locale, a Legii administraţiei publice locale nr. 215/2001 şi a Legii nr. 393/2004 privind Statutul aleşilor locali. URL: http://www.cdep.ro/pls/legis/legis_pck.htp_act?ida=78207 (дата звернення: 08.10.2022).
19. Legea nr. 208/2015 privind alegerea Senatului şi a Camerei Deputaţilor, precum şi pentru organizarea şi funcţionarea Autorităţii Electorale Permanente. 75 p. URL: http:// referendum2018.bec.ro/wp-content/uploads/2018/09/LEGE-Nr-208-2015.pdf (дата звернення: 08.10.2022).
20. Pitkin H.F. The concept of representation. Berkeley: University of California Press, 1967. 329 p.
21. Report of the Head of the National Election Office on the public administration duties and the implementation thereof on the occasion of the 8 April 2018 Parliamentary Elections / Rapporteur: dr. Ilona Pálffy, Head of the National Election Office, May 2018. Budapest, 2018. 9 p.
22. Statut Stowarzyszenia Osób Narodowości Śląskiej wraz ze zmianami przyjętymi przez Walne Zgromadzenie Członków w dniu
23. 25.10.2014 w Rudzie Śląskiej, ul. Goduli 36 – wersja jednolita. Stowarzyszenie Osób Narodowości Śląskiej. URL: http://slonzoki.org/ przykladowa-strona-2/sons-statut/ (дата звернення: 15.02.2019).
24. Usrawa z dnia 5 stycznia 2011 r. Kodeks wyborczy. Strona główna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://isap. sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU20110210112 (дата звернення: 11.02.2019)
25. Ústava Slovenskej Republiky. Účinnost’ 1.1. 2011. Źilina: Poradka, 2011. 64 s.
26. Ustawa dnia 6 stycznia 2005 r. o mniejszościach narodowych i etnicznych oraz o języku regionalnym. URL: http://orka. sejm.gov.pl/proc4.nsf/ustawy/223_u.htm (дата звернення: 08.10.2022).
27. Watsh N. Minority Self-Government in Hungary: Legislation and Practice. 73 p. Journal on Ethnopolitics and Minority Issues in Europe. URL: http://www.ecmi.de/fileadmin/doc/ JEMIE04Walsh30-07-01.pdf (дата звернення: 05.03.2019).
28. Zákon z 10. júla 1999 o používaní jazykov národnostných menšín. Slov-Lex. Právny a informačný portál. URL: https:// www.slov-lex.sk/pravne-predpisy/SK/ZZ/1999/184/ (дата звернення: 08.10.2022).
29. Zákon z mája 2017 o Fonde na podporu kultúry národnostných menšín a o zmene a doplnení niektorých zákonov. Slov–Lex. Právny a informačný portál. URL: https://www. slov-lex.sk/pravne-predpisy/SK/ZZ/2017/138/20220801 (дата звернення: 08.10.2022).
30. évi LXXVII. törvény a nemzeti és etnikai kisebbségek jogairól. 64 o. URL: http://www.nemzetisegek.hu/ dokumentumok/kisebbsegitorveny/kisebbstorvmagyar2006. pdf (дата звернення: 05.03.2019).
31. évi CLXXIX. Törvény a nemzetiségek jogairól. LexPraxis. URL: http://jogiportal.hu/view/a-nemzetisegekjogairol-szolo-2011-evi-clxxix-tv (дата звернення: 12.04.2019).