Стеллас АСЛАНОВ,
доктор політичних наук, професор, професор кафедри політології і
державного управління ДВНЗ «Ужгородський національний університет»
ЗАХИСТ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В КОНТЕКСТІ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ
У лютому 2019 р. до Конституції України були внесені зміни щодо стратегічного курсу на членство України в ЄС та НАТО і євроатлантична інтеграція стала невід’ємною, щоденною складовою не лише зовнішньої, а й внутрішньої політики держави. Однак у сфері етнонаціональної політики України, зокрема в сфері забезпечення євроатлантичних стандартів захисту прав національних меншин, нашій державі довелося розв’язувати низку проблем для успішного продовження євроатлантичного поступу.
У рамках цього процесу Україна зобов’язана впроваджувати стандарти, що відповідають міжнародним нормам і вимогам, зокрема тим, що встановлені Європейським Союзом та НАТО. Зокрема, до таких головних міжнародних та європейських норм належать: Рамкова конвенція про захист національних меншин та Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Що стосується першого документу, то він є ключовим у сфері захисту прав меншин. Україна ратифікувала його у 1998 році, зобов’язавшись забезпечити ефективний захист прав національних меншин, включаючи право на культурну ідентичність, освіту рідною мовою та участь у громадському житті. Другий європейський документ Україна також ратифікувала і він зобов’язує нашу державу сприяти використанню мов меншин у різних сферах життя.
На відміну від НАТО, що є військово-політичним об’єднанням, Європейський Союз за інтеграційною суттю є економічно-політичним об’єднанням, тому сформував власні, більш чіткі стандарти захисту прав національних меншин, забезпечення яких вимагає від кожної країни-кандидата на вступ. Вони знайшли відображення також у Копенгагенських критеріях, згідно з якими кандидати на вступ до ЄС повинні продемонструвати: 1) стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії); 2) наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії); 3) здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають з членства в ЄС, включаючи точне дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу (критерії членства). Таким чином, захист прав національних меншин став невід’ємною складовою політичних критеріїв членства в ЄС, що вказує на вагу та значимість цього фактора як підвалини європейської інтеграції поряд з демократією, верховенством права та захистом прав людини. Європейські стандарти забезпечення прав національних меншин зафіксовані в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (2014). Сторони, що її уклали, засвідчують відданість тісним і тривалим відносинам, які ґрунтуються на спільних цінностях, зокрема: на повазі до демократичних принципів, верховенства права, прав людини і основоположних свобод, у тому числі прав осіб, які належать до національних меншин, недискримінації осіб, які належать до меншин, і повазі до різноманітності та ін. Ці ж самі цінності згадуються також серед цілей політичного діалогу та реформ (ст. 4) [1].
Однією з головних проблем забезпечення прав національних меншин на шляху євроатлантичної інтеграції України слід визначити недостатнє законодавче забезпечення. Хоча захист прав національних меншин на законодавчому рівні відповідає світовим та європейським стандартам, існує потреба у вдосконаленні конкретних політико-правових механізмів забезпечення прав національних меншин та їх реалізації. Загалом до документів, які забезпечують реалізацію прав національних меншин в Україні, слід віднести: систему національних законодавчих актів; міжнародно-правові документи у цій сфері, підписані й ратифіковані Україною; підзаконні акти органів виконавчої влади; цільові галузеві програми розвитку національних меншин. Система національних законодавчих актів почала напрацьовуватися одразу після здобуття незалежності в 1990-х рр. шляхом прийняття законів, обов’язкових для будь-якої держави, що претендує на демократичний вектор розвитку. Її основу сформували Декларація прав національностей України (1991), Закон України «Про національні меншини в України» (1992) та Конституція України (1996). Вони засвідчили, що Україна надала перевагу плюралістичній моделі етнонаціональної політики, яка передбачає демократичне співжиття всіх етносів на території держави зі збереженням та захистом самобутності кожного над інтеграційною моделлю, яка не передбачає асиміляцію національних меншин [2, c. 113].
З прийняттям базових законів розвиток правового регулювання етнонаціональної сфери в Україні призупинився: в подальшому він здійснювався не за рахунок напрацювання національного законодавства, а переважно у спосіб ратифікації та імплементації міжнародно-правових актів. У реалізації політики щодо національних меншин Україна також спирається на міжнародні та європейські стандарти, передбачені Декларацією ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (1992), Резолюцією ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1995), Гаазькими рекомендаціями щодо прав національних меншин на освіту (1996), Ослівськими рекомендаціями щодо мовних прав національних меншин (1998), Лундськими рекомендаціями про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999).
Ставши на шлях євроінтеграції, Україна взяла на себе зобов’язання у сфері захисту мовних прав національних меншин. Однак жоден міжнародний документ (за винятком суперечливої Європейської хартії регіональних мов або мов меншин), ратифікований Україною, не зобов’язує державу гарантувати середню, а тим більше вищу освіту мовами національних меншин. Тому Україна відправила Закон України «Про освіту» на експертизу до Венеціанської комісії (дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права), яка констатувала, що сприяння посиленню державної мови та її обов’язковість для всіх громадян є законною і навіть похвальною метою держави, але рекомендувала розпочати діалог з національними меншинами щодо мовного питання в освіті та продовжити перехідний період для впровадження змін в освіті [3].
Розширення мовних прав національних меншин є рекомендованою, але не обов’язковою практикою, позаяк в сучасних етнополітичних умовах може загрожувати національній безпеці та територіальній цілісності України. Тому Україна закликала сусідні держави утриматися від подальшого вільного тлумачення рекомендацій Венеціанської комісії та припинити політизацію питання освітнього закону. Утім, Угорщина не припиняє звинувачувати Україну в недотриманні прав національних меншин, і надалі блокуючи євроатлантичні прагнення України.
Зараз Україні, територія якої стала об’єктом військової агресії з боку російської федерації, яка почалася під приводом захисту мовних прав російської національної меншини, доводиться балансувати між протидією сепаратизму, захистом суверенітету, гарантуванням національної безпеки, з одного боку, та поглибленням демократизації, розширенням прав національних меншин у межах євроатлантичної інтеграції.
Використані джерела:
- Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікована Законом України № 1678-VII від 16.09.2014.
- Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні: монографія / Кресіна І., Коваленко А., Лойко Л., Стойко О., Явір В., Вітман К., Кіссе А., Асланов С., Грицяк Д., Голденштейн К. Київ: Логос, 2011. 400 с.
- Opinion on the Provisions of the Law on Education of 5 September 2017 Which Concern the Use of the State Language and Minority and Other Languages in Education // Venice Commision. URL: http://www.venice. coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile= CDL-AD(2017)030-e.