Тези виступу Резеша Йосипа Йосиповича, начальника управління національностей та релігій облдержадміністрації на зустрічі Міністра МЗС Павла Клімкіна з лідерами обласних національно – культурних товариств 13 жовтня 2018 року

Шановний пане Міністре! Шановна пані Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині!  Шановні лідери національно – культурних товариств!

Від імені багатонаціональної громади Закарпаття щиро вітаю Вас, Павле Анатолієвичу, у Центрі культур національних меншин Закарпаття- базовій установі для реалізації у регіоні Статутної діяльності національних громад. Дозвольте побажати Вам успіхів у роботі, а сьогодні – конструктивного діалогу. Вітаю також Надзвичайного і Повноважного Посла України в Угорщині Любов Василівну Непоп та засвідчую важливість сьогоднішньої зустрічі, а також розуміння того, що зважена етнонаціональна політика єдності є одним із пріоритетів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування Закарпаття.

Мета сьогоднішнього заходу – у відкритому діалозі провести відкриті консультації та обговорити шляхи подальшого удосконалення етнонаціональної політики у регіоні. Переконаний, що в ході дискусії учасники зустрічі піддадуть всебічному аналізові та неупередженій оцінці реальний стан державної етнополітики, окреслять нагальні проблеми та шляхи їх вирішення,  обміняється думками щодо концептуальних засад спрямованих на подальше збереження у краї  традиційної для жителів області толерантності та міжнаціональної злагоди.

Із врахуванням багатонаціонального населення краю, його історичного минулого, сучасного соціального, культурного та політичного розвитку місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють послідовну роботу із забезпечення в області прав національним меншинам на користування і навчання рідною мовою, використання національної символіки, відзначення національних свят, задоволення потреб у засобах масової інформації та будь яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству України.

Одним із ключових питань є задоволення потреб громадян у навчанні мовами національних меншин та вивченні цих мов. В області функціонує мережа загально- освітніх, дошкільних та вищих навчальних заходів, у яких навчальний процес, здійснюється мовами національних спільнот. Крім того функціонує мережа культурно – мистецьких закладів, де представники різних етносів задовольняють свої етнокультурні та духовні потреби. Сьогодні у регіоні функціонує 113 навчальних загальноосвітніх закладів комунальної форми власності, де понад 20800 учнів здобувають освіту мовами національних меншин. Окрім 113 навчальних закладів комунальної форми власності з мовою навчання національних меншин, в області функціонує 5 ліцеїв приватної форми власності з угорською мовою навчання. У 107 дошкільних закладах виховання проводиться мовами національних меншин.

Гармонізації міжнаціональних відносин сприяє робота громадських організацій національних спільнот. В області легалізовано 66 національно – культурних товариств, діяльність яких спрямована не тільки на відродження і розвиток мов, звичаїв, традицій, культурно-мистецьких надбань національних спільнот, але і на активну участь в транскордонному співробітництві та вирішення завдань соціально – економічного розвитку області. Представники національних меншин на рівних засадах обираються до місцевих рад та призначаються до місцевих органів виконавчої влади.

Сьогодні важливим чинником є подальша гармонізація законодавства України відповідно до вимог міжнародних стандартів із забезпечення прав національних меншин, а також регламентація основних принципів і засад розв’язання актуальних питань, що виникають у сфері міжнаціональних відносин.

З огляду на це, хотів би висловити кілька месиджів  з питань подальшого розвитку громадянського суспільства в Україні, і зокрема з інститутами національних меншин у нашій області. По-перше, зараз час переосмислити пріоритети і парадигми етнонаціональної політики та вжити заходи щодо удосконалення законодавства у сфері державної етнонаціональної політики. Якщо в минулому щодо етнонаціональних спільнот і громадянських інститутів держава виконувала контролюючу роль, то нині відповідно до Національної стратегії сприянню розвитку громадянського суспільства в основі етнонаціональної політики є модель співпраці. Отже, до функцій органів державної влади належить координація цих питань.

Назріла потреба внесення змін до Конституції України. Базові нормативно-правові акти з питань прав людини, національних меншин, міжнаціональних відносин були прийняті в перші роки незалежності України. На сьогодні окремі положення застаріли, навіть суперечать чинній Конституції України. При внесенні змін до Конституції України необхідно також усунути термінологічні неузгодженості понять у сфері етнонаціональної політики. Зокрема, у Декларації прав національності України містяться такі категорії як «національні групи» (ст.1), «забезпечення національно-адміністративних одиниць» (ст. 2) та інші, що в подальшому не отримали свого закріплення і розвитку в чинному законодавстві про національні меншини в Україні. На жаль, в інших законах України, в тому числі міжнародних договорах України, ратифікованих парламентом відповідно до ст. 9 Основного закону правовому регулюванню інституту національних меншин України чи навіть його окремим структурним елементам приділена також незначна увага. Більшість міжнародних актів у сфері захисту прав національних меншин, до яких приєдналася Україна мають рекомендаційний характер, зокрема це стосується Лаундських рекомендацій щодо ефективності участі національних меншин у громадсько-політичному житті. Викликає неоднозначне сприйняття суспільства ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та інші.

         Зазначу, що будь-яка реформа Конституції буде половинчастою, якщо не буде врахована думка громадянського суспільства. Законопроекти, що стосуються внесення змін до питань діяльності національних спільнот повинні бути винесені на широке громадське обговорення з наступним врахуванням у проектах законів дієвих пропозицій національних спільнот. З огляду на те, що організуючою ідеєю конституційних змін сьогодні є децентралізація, думка представників громадянського суспільства має бути врахована як у частині посилення і делегування прав місцевих громад, так і у питаннях як ці процеси вплинуть на життєдіяльність територіальної громади. Слід також врахувати етнополітичний аспект децентралізації та забезпечення права територіальних громад на самоврядування.

Впевнений, що на часі прийняття у Верховній Раді Закону України «Про концепцію державної етнонаціональної політики України» засади якого б відповідали викликам сучасності, а в основу була б покладена модель співпраці і партнерства між громадянським суспільством і державою. З метою врахування пріоритетів та проблем впровадження консолідованої державної політики у поліетнічному, та багатоконфесійному українському суспільстві у процесі розроблення проекту Концепції законотворцям бажано забезпечити системний діалог з громадськими об’єднаннями та іншими інститутами громадянського суспільства, статутна діяльність яких спрямована на захист прав етнічних спільнот.

         На жаль, досвід законодавчого процесу останніх років засвідчує недостатню увагу з боку парламентаріїв до законотворчої роботи з питань життєдіяльності національних спільнот. Не маємо сформульованої і закріпленої у відповідних законодавчих актах чітких визначень термінів «українська нація», «національна меншина», «корінний народ», «національно-культурна автономія», «місце компактного проживання національних спільнот». Ці та інші термінологічні неузгодженості понять у сфері етнонаціональної політики, відсутність Закону України «Про концепцію державної етнонаціональної політики України» унеможливлюють прийняття нової редакції Закону України «Про національні меншини в Україні». Стосовно розробки нової редакції Закону «Про національні меншини в Україні» хочу зазначити наступне. Нова редакція закону повинна бути максимально пронизана положеннями, які передбачають обов’язкову участь органів державної влади та органів місцевого самоврядування у формуванні етнонаціональної політики у регіонах за активної співпраці з інститутами національних меншин. Цим питанням доцільно присвятити окремий розділ закону. Оскільки органи місцевого самоврядування повинні надавати певним територіям статус місця компактного проживання національної меншини у законі необхідно передбачити такі правові механізми, коли кожне рішення органів місцевого самоврядування, що стосується національних меншин, повинно узгоджуватися з дорадчим органом, експертами інституту національних спільнот, а будь-яке рішення органів місцевого самоврядування та органів державної влади в міжнаціональній сфері повинно прийматися за обов’язковою участю у підготовці проектів цих рішень з представниками громадських організацій національних спільнот та спиратися на науковий доробок вітчизняних вчених. До речі, хочу зазначити, що один із проектів концепції Державної етнонаціональної політики України, який розробляється авторським колективом Міністерства культури України, як не дивно, не включено до свого складу жодного науковця із багатонаціонального регіону Закарпаття, хоча на базі Ужгородського національного університету  функціонує потужна наукова школа з питань етнонаціональної політики.

І найголовніше – необхідно при підготовці проектів закону максимально задіяти механізм імплементації напрацювань, пропозицій, зауважень представників інститутів громадянського суспільства, щоб рекомендації чи резолюції, прийняті учасниками наукових кіл, громадськими організаціями на конференціях, форумах, засіданнях за круглим столом не залишалися поза увагою або ж взагалі нереалізованими.  Бажано розробити та прийняти Закон України  «Про порядок залучення громадських об’єднань до процесу формування і реалізації державної політики в Україні» що дасть змогу удосконалити механізм реалізації юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством, забезпечивши його системний та узгоджений характер.

Потребує також розробка та внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України «Про корінні народи в Україні». Конституція України, поряд з національними меншинами України декларує такий суб’єкт, як корінні народи в Україні, який на сьогодні не отримав свого нормативного визначення в чинному законодавстві України і часто є приводом для політичних спекуляцій різних сил в Україні та закордоном.

Однією з проблем, яка на нашу думку вимагає вирішення, залишається неврегульованість питання національно-культурної автономії, передбаченої статтею 6 «Закону України про національні меншини в Україні». При цьому  звертаю увагу присутніх, що мова йде не про територіальну автономію а національно-культурну. Законодавець до цих пір не передбачив конкретні механізми реалізації зазначеної статті закону. Така ситуація, на нашу думку, викликана відсутністю єдиного розуміння поняття національно-культурної автономії, її місця серед інших громадських інститутів. Невизначено яким обсягом повноважень було б доцільно наділити органи управління національно-культурної автономії. Отже є нагальна необхідність розроблення та прийняття Закону України «Про національно-культурну автономію».

Крім вище зазначених, вимагають свого законодавчого врегулювання питання представництва національних меншин в органах державної влади та місцевого самоврядування, зокрема у Верховній Раді України, а також внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», оскільки у зазначеному законі не враховано один із основних принципів Хартії – диференціації зобов’язань щодо мов у залежності їх поширення.

         Успішне розв’язання цих, без перебільшення, складних завдань на моє переконання вимагає, концептуально виваженої узгодженої взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування та представниками інститутів національних меншин  і насамперед уваги до вирішення цих питань депутатами Верховної Ради України.

         У питаннях взаємодії органів влади і громадянського суспільства задля утвердження політики етнонаціональної єдності важливим є консолідація еліт навколо спільної мети, а також формування атмосфери толерантності, поваги до прав людини незалежно від мови, релігії і регіону проживання. Необхідно працювати над підвищенням рівня довіри національних громад до держави, просування тих громадських ініціатив, які пов’язані з ідеєю національної єдності через інституції, які мають найвищий рівень довіри в суспільстві, тобто ЗМІ, релігійні, громадські організації та інше.

Сьогодні у всьому світі сформована коаліція на підтримку України за демократичний вибір. З огляду на це, лідери національно-культурних товариств мають можливість через свої діаспори за кордоном, в першу чергу це стосується нас, Закарпатської області, яка межує з чотирма країнами ЄС, сприяти у реалізації проектів та програм, які забезпечать подальший розвиток реформ у державі та сприятимуть об’єднавчим процесам, що відведені інститутам громадянського суспільства. Наша область має багатий досвід співпраці з нашими сусідами як на родинному, так і на міждержавному рівні, адже по обидва боки кордону живуть багатотисячні громади українців та дружніх нам національних спільнот, які у важкий для України час щиро відгукнулися на підтримку України у боротьбі за її територіальну цілісність і незалежність. Вношу також пропозицію, щоб від імені нашого зібрання звернутися до депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з іноземними державами активізувати двосторонні міждержавні зв’язки з метою підтримки культури і самобутності, захисту прав та інтересів українців за кордоном та національних меншин, що проживають в Україні. Прикро, але факт, що міжурядова Українсько-Угорська комісія з питань забезпечення питань прав національних меншин не здійснює свою діяльність упродовж кількох років.

Необхідно зважено підходити до прийняття законів, що регулюють питання життєдіяльності національних меншин, зокрема порядок функціонування мов в Україні, оскільки поспішність чи некомпетентність у цих питаннях призводять до міжнаціональних конфліктів, зростання еміграційних процесів і не ведуть до консолідації  суспільства. Доцільно також  з таких делікатних питань як мовна сфера  організовувати у Верховній Раді України громадські слухання щодо порядку застосування державної мови та мов національних меншин, а також проведення наукової експертизи законопроектів у Інституті держави і права ім. В. Корецького та Інституті української мови НАН України, а на місцевому рівні – консультації з громадськістю.

         Інститути громадянського суспільства є партнерами органів державної влади та органів місцевого самоврядування у справі національно – культурного розвитку всіх етнічних спільнот, як універсальні ретранслятори усіх наявних у суспільстві поглядів, думок та переконань.

         Сьогодні вкрай актуальною у регіоні є популяризація політичної консолідації еліт навколо спільної мети. Українська політична нація єдина, незалежно від етнічного походження, мови, релігійної приналежності, а співпраця органів державної влади та органів місцевого самоврядування на засадах партнерства з інститутами національних спільнот дасть змогу покласти край застосуванню окремими «політтехнологами» радикальної, нетерпимої риторики щодо певних етнічних, релігійних і мовних груп.