Йосипа Резеш

начальник управління  національностей

і релігій облдержадміністрації

                                                                                                    

 

Тези виступу  на засіданні Експертної ради Мінкультури України

з питань етнонаціональної політики

 

У контексті європейської інтеграції України на  нашу думку першочерговим завданням є вибудувати сучасну концепцію з прийняттям Закону України  «Про концепцію державної етнонаціональної політики». Провести широке громадське обговорення законопроекту. Наступними кроками після прийняття цього документу доцільно вдосконалювати наявну нормативно-правову базу у цій сфері. Зокрема, прийняти у новій редакції Закон України «Про національні меншини в Україні».

Інститути громадянського суспільства, в тому числі громадські організації національних меншин на моє глибоке переконання є важливим елементом, що відіграють одну з ключових ролей у впровадженні суспільних змін, зокрема, у частині удосконалення законодавства у сфері національних меншин, поліпшення самоорганізації і представництва в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, підвищення ефективності реалізації механізмів захисту прав національних меншин.

З огляду на це, хотів би висловити кілька думок з цього приводу. По-перше, зараз час переосмислити пріоритети і парадигми етнонаціональної політики. Якщо в минулому щодо етнонаціональних спільнот і громадянських інститутів держава виконувала контролюючу роль, то нині відповідно до Національної стратегії сприянню розвитку громадянського суспільства в основі етнонаціональної політики є модель співпраці. Отже, до функцій органів державної влади належить координація цих питань.

Базові нормативно-правові акти з питань прав людини, національних меншин, міжнаціональних відносин були прийняті в перші роки незалежності України. На сьогодні окремі положення застаріли та потребують удосконалення. Зокрема, у Декларації прав національностей України містяться такі категорії як «національні групи» (ст.1), «забезпечення національно-адміністративних одиниць» (ст. 2) та інші, що в подальшому не отримали свого закріплення і розвитку в чинному законодавстві про національні меншини в Україні.

На жаль, досвід законодавчого процесу останніх років засвідчує недостатню увагу з боку парламентаріїв до законотворчої роботи з питань життєдіяльності національних спільнот. Не маємо сформульованої і закріпленої у відповідних законодавчих актах чітких визначень термінів «українська нація», «національна меншина», «корінний народ», «національно-культурна автономія», «місце компактного проживання національних спільнот». Ці та інші термінологічні неузгодженості понять у сфері етнонаціональної політики, відсутність Закону України «Про концепцію державної етнонаціональної політики України» унеможливлюють прийняття нової редакції Закону України «Про національні меншини в Україні». Стосовно розробки нової редакції закону «Про національні меншини в Україні» хочу зазначити наступне. Нова редакція закону повинна бути максимально пронизана положеннями, які передбачають обов’язкову участь інститутів національних меншин у формуванні етнонаціональної політики.  У законі необхідно передбачити такі правові механізми, коли кожне рішення органів місцевого самоврядування, що стосується національних меншин, повинно погоджуватися з дорадчим органом, представниками громадянського суспільства.

І найголовніше – необхідно максимально задіяти механізм імплементації напрацювань, пропозицій, зауважень представників інститутів громадянського суспільства, щоб рекомендації чи резолюції, прийняті учасниками наукових кіл громадських організацій на конференціях, форумах, засіданнях за круглим столом не залишалися поза увагою.

Потребує також розробка та внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України «Про корінні народи в Україні». Конституція України, поряд з національними меншинами України декларує такий суб’єкт, як корінні народи в Україні, який на сьогодні не отримав свого нормативного визначення в чинному законодавстві України і часто є приводом для політичних спекуляцій різних сил в Україні та закордоном.

Однією з проблем, яка на нашу думку вимагає вирішення, залишається неврегульованість питання національно-культурної автономії, передбаченої статтею 6 «Закону України про національні меншини в Україні». При цьому  звертаю увагу присутніх, що мова йде не про територіальну автономію, а національно-культурну. Законодавець до цих пір не передбачив конкретні механізми реалізації зазначеної статті закону.

Крім вище зазначених, вимагають свого законодавчого врегулювання питання представництва національних меншин в органах державної влади та місцевого самоврядування, зокрема у Верховній Раді України, а також внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», оскільки у зазначеному законі не враховано один із основних принципів Хартії – диференціації зобов’язань щодо мов у залежності їх поширення.

          Успішне розв’язання цих, без перебільшення, складних завдань на моє переконання вимагає, концептуально виваженої узгодженої взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з представниками громадянського суспільства і насамперед уваги до вирішення цих питань депутатів Верховної Ради України.

Необхідно працювати над підвищенням рівня довіри національних громад до держави, просування тих громадських ініціатив, які пов’язані з ідеєю національної єдності через інституції, які мають найвищий рівень довіри в суспільстві, тобто ЗМІ, релігійні, громадські організації та інше.

Вношу також пропозицію, щоб від імені нашого зібрання звернутися до депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з іноземними державами активізувати двосторонні міждержавні зв’язки з метою підтримки культури і самобутності, захисту прав та інтересів українців за кордоном та національних меншин, що проживають в Україні. У цьому контексті важливим є прискорення прийняття Державної програми співпраціі із зокордоонними українцями.

Необхідно зважено підходити до прийняття законів, що регулюють питання життєдіяльності національних меншин, оскільки поспішність чи некомпетентність у цих питаннях можуть призвести до міжнаціональних конфліктів і не ведуть до консолідації  суспільства.  Доцільно також  з таких делікатних питань як концепція державної етнополітики  організовувати у Верховній Раді України громадські слухання щодо обговорення згаданої концепції, а також проведення наукової експертизи цього законопроекту, а на місцевому рівні – консультації з громадськістю.

Нагадаю, що нехтування думкою громадських організацій національних меншин  чи висновками експертів без належного обговорення законопроектів з громадськістю, як це мало місце при прийнятті Закону України «Про освіту» призводить до збурення у суспільстві.

          І на завершення. Хочу зазначити, що міжнаціональна та міжконфесійна ситуація в області стабільна. Думаю, що присутні тут на сьогоднішньому зібранні погодяться з тим, що Українська політична нація єдина, незалежно від етнічного походження, мови, релігійної приналежності, а співпраця органів державної влади та органів місцевого самоврядування на засадах партнерства з інститутами громадянського суспільства дасть змогу покласти край застосуванню окремими «політтехнологами» нетерпимої риторики щодо певних етнічних, релігійних і мовних груп.

19 грудня 2017 року