РОЛЬ І ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНИЦТВА В ПОЛЬЩІ
В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЄДНОСТІ
Яра Маріанна,
заступник голови Сяніцького відділу ОУП,
вчителька української мови у Сяноці,
теолог, музикознавець,
дослідник карпатського фольклору.
Сирник Марко,
заступник Голови ОУП та Українського
вчительського товариства у Польщі,
директор психологічно-педагогічного центру
у м. Валч (РП), головний редактор
освітньо-суспільного журналу «Рідна мова»,
член Координаційної ради
при посольстві України у Варшаві.
У Польщі сьогодні діють початкові школи з українською мовою навчання в Бартошицях та Білому Борі та одна з двомовна в Перемишлі. Подібно – три гімназії з українською мовою навчання (Бартошиці, Гурово, Білий Бір) та дві двомовні – Лігниця та Перемишль. Два ліцеї з українською мовою навчання – Гурово, Білий Бір, та два двомовні – Лігниця і Перемишль. У 2011/2012 році відкрито українські класи в Більську Підляському. Отже зараз у нас – всіх суто шкільних закладів (враховуючи Більськ) – 12 + 2. Співвідношення кількості шкіл до міжшкільних груп навчання, це всього лише 7,10% – значить, що найбільш ефективна форма навчання мови (окрема школа) це всього сім відсотків закладів. Добре те, що ці школи тримають добрий рівень навчання, про що засвідчують результати різних екзаменів. Проблема не в рівні шкіл – мала кількісь учнів в тих закладах, проведена реформа програмних основ (і кількості годин навчання окремих предметів), призводять до того, що неможливою є організація спеціалізованих класів (відділів). Що в свою чергу є одним з елементів, які вирішують про те, чи піти в українську школу, чи ні. А мала кількість учнів спеціалізованих класів відчиняти не дозволяє. І призводить до фінансових ускладнень (школи фінансуються за кількістю учнів). І тупик….
Міжшкільні групи навчання (пункти) існують в 155 школах Польщі. Становлять 91,72% всіх закладів в яких наші діти вчаться рідної мови (школи – 7,10%, класи при польських школах – 1,18%). Школи і пункти працюють в 11-ти польських воєводствах: західнопоморське, поморське, вармінсько-мазурське, підляське, люблинське, підкарпатське, малопольське, долішньо-сілезійське, любуське, великопольське, мазовецьке. Попри те, що рішуча більшість українських школярів – вже майже 80% вчиться рідної мови у цій формі – надалі якось не вміємо подбати про них (дітей та вчителів). А шкода, бо добрий пункт – це бали і для найближчої української школи. Оскільки з пунктом вона працює. Результати проведеного мною опитування засвідчують, що 75% учнів українських щкіл, це колишні відвідувачі навчання, зорганізованого в формі пункту навчання. Є про що подумати. Але подумати не в спосіб – дайте нам учнів.
Програми, підручники
Слід пам’ятати, що більшість програм та підручників, які використовуються у школах в Польщі (в тих, в яких зорганізовано навчання української мови), вже неактуальна. Спричинилося до цього видання нового Розпорядження про програмну основу на всіх рівнях навчання – з грудня 2008 року. Поетапно введено ним зміни як в кількості годин, призначених на навчання предмету, так і ті, що стосуються змісту навчання.
Отже – висновок на сьогодні – не маємо ані програм, ані підручників, достосованих до вимог нового Розпорядження. Програмні основи – це лише вихідна база, на якій мають побудуватися як нові програми, так й підручники. Ці квестії регулює чергове Розпорядження польського відомства освіти. Програму навчання мови національної меншини, якою користуються в даній школі, допускає до дії директор школи – на внесок вчителя (вчителів). Вчитель може запропонувати також свою програму. Цей запис дуже істотний в ситуації, коли понад 90% закладів, в яких навчають українську мову в Польщі – це міжшкільні групи навчання, в яких різні умови, середовище та своя специфіка.
Дещо по-іншому виглядає квестія дозволу на використання підручників у школах. Це надалі залишається прерогативою Міністра. Видавець повинен зголосити підручник Міністру. Далі йде процес оцінювання їх експертами. Умовою допущення підручника до вжитку є отримання трьох позитивних оцінок: двох мериторично-дидактичних та однієї мовної.
Дещо про навчання української мови на Сяніччині:
Мокре
Навчання української мови у Мокрому відбувається безперервно від 1957 року. Першим вчителем був пан Лєшек Тара. У Мокрому між іншими учителювали: Анна Мельник, Марія Білас, Дарій Онишканич, Петро Герент. Від 1999 року українську мову навчає пані Мажена Онишканич. Сьогодні навчання ведеться у трьох міжкласних групах. Восьмеро дошкільнят, одинадцятеро учнів класів ІІ-ІІІ та чотирнадцятеро учнів класів ІV-VI дуже люблять вивчати українську мову, бо це крім занять з літератури і мови, також час зустрічей дітей і молоді, час розваг, співу і танців.
Від 2012 року Початкову школу у Мокрому веде Товариство «Баладгора». Перед загорозою закриття школу врятували вчителі та батьки, а міцним аргументом було навчання у школі рідної мови та збереження місцевої традиції і культури. Навчання та виховання ведеться у дусі найкращих взірців багатокультурності та толерантності. Школа є також підтримкою для розвитку тотожності дітей з української меншини в її природному, родинному середовищі. Діти мають змогу вивчати українську мову та виховуватися у незвичайній атмосфері давнього культурного пограниччя. Школа є орієнтиром для співіснування місцевого польсько-українського населення.
Команча
Навчання української мови у Команчі відбувається безпереривно від 60-тих років ХХ століття. Довголітньою вчителькою була пані Ольга Шарий, а від 2006 року рідної мови в Команчі навчає пані Мирослава Онишканич-Ковальська. Школа в Команчі – це приклад згідного міжкультурного співіснування місцевого населення. На уроки української мови приходять українці, діти з мішаних подруж, а також деякі польські друзі. Уроки відбуваються у трьох міжкласних групах. Дванадцятеро учнів в наймолодшій групі, чотирнадцятеро в середній та десятеро в найстаршій під час уроків пізнають традиції і культуру українського народу, а також елементи місцевого фолкльору і діалекту. Учні дуже люблять вивчати українську мову, бо це крім традиційного вивчення літератури і мови, час зустрічей, розваг та обміну думок.
Репедь
Пункт навчання української мови в Репеді діє від 1989 року. Першим вчителем була пані Данута Городецька-Котис (зараз директор Комплексу Шкіл у Репеді). Потім української мови навчала пані Мирослава Онишканич-Ковальська, а від навчального року 2010/11 уроки веде пан Ярослав Машлюх. Варто згадати, що під час творення пункту навчання української мови у Репеді і на початку його існування дуже заангажовані в його працю були батьки учнів. Серед перших учнів, які почали навчання української мови, була 21 особа. Вони були поділені на 2 групи, які мали по 3 уроки на тиждень. Перші підручники були забезпечені Сяніцьким Відділом Об’єднання українців у Польщі (ОУП). Велику роль у придбанні наукових матеріалів відіграли також вчителі, які організували навчальні матеріали. Вони також приготовляли учнів до участі у різних заходах, організованих для місцевого населення. За попередні роки у рядах пунктів навчання української мови існував також самодіяльний співочий гурт “Крайка”, який відтворював місцевий фольклор і репрезентував школу на різних конкурсах. Зараз пункт навчання української мови у Репеді — міжшкільний. У ньому навчається 17 учнів (11 з Початкової Школи і 6 з Ґімназії). Співпрацюємо з іншимим школами, вчителями, місцевими гуртками ОУП.
Сянік
У Сяноці пункт навчання української мови було засновано у 1964 році завдяки старанням першого вчителя – Тадея Лакоса. На жаль, у 1970 році з причини слабкої діяльності гуртка УСКТ навчання було припинене, а відновилось у 1986 році і діє до сьогодні. Крім Тадея Лакуса вчителювала Мирослава Лайкош. Від 1995 р. Незмінною вчителькою є Маріанна Яра. Сьогодні Міжшкільний комплекс навчання української мови діє при Основній Школі № 1, а заняття відбуваються у світлиці сяніцького гуртка ОУП. Крім ознайомлення з граматикою і літературою, учні (29 осіб у трьох групах) вивчають історію та географію України, беруть участь у театральному гуртку, співають українські пісні, малюють і особливо люблять українознавство. Старші учні часто проявляють власну ініціативу при проведенні різних заходів.
Діти та молодь охоче беруть участь у різних заходах, які від 2006 року організуються разом. Усі пункти навчання Сяніччини (Загір’я, Команча, Мокре, Репедь, Сянік), об’єднані сяніцьким відділом ОУП, відсвятковують ювілеї визначних українців, а перш за все Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Мілі Лучак, а також відзначають календарно-обрядові свята: Веснянки і Гаївки, Івана Купала, Обжинки, Миколая, Різдво тощо. Циклічно відбувається для учнів карнавальний бал «Зимові Візерунки». Щороку вчителі організують поїздки в Україну, щоб учні змогли побачити Велику Батьківщину, почути рідну мову, подивитися культурні пам’ятки України. Були вже у Києві, Луцьку, Берестечку, Тернополі, Ужгороді, Почаєві, Дрогобичі, Трускавці та багато разів у Львові. Учні беруть участь у конкурсах з української мови та літератури, під час яких мають можливість спілкуватися зі своїми ровесниками з інших шкіл. Інтеграція дітей та молоді сприяє контактам у майбутньому.
Наші проблеми
Є і успіхи, є і проблеми. І названі вище, не є нічим наздвичайним і найбільш суттєвим в наших освітніх буднях. Що тривожить серйозно сьогодні – це стереотипи, які прилипли до наших шкіл – мовляв, вони погані, слабі ітп. Годі черговий раз спростовувати. Нехай це роблять самі школи. Але в цьому контексті саме – чому школи про себе (і свої успіхи) заявляють раз від великого дзвону? Хто повинен про себе задбати? Те, що між іншими виникло в опитуваннях молоді, – це слабий маркетинг наших шкіл. Зовсім не проблема в демографічній кризі – ця відповідь (як причина малої кількості учнів) ставиться молодими людьми щойно на – 5-6 місці. Перше місце, це відповідь – низький рівень шкіл – понад 16% опитуваних. Інші причини, на які вказує молодь – відсутність атракційної оферти, некваліфіковані вчителі, брак спеціалізованих класів, конфлікти в школі, невідповідне положення школи, фінансова неспроможність батьків, брак гуртожитка, неохота батьків «здати контроль», антиукраїнське ставлення середовища, закриття шкіл лише для українців, страх перед польськими сусідами, брак підтримки священиками, брак підтримки вчителями з пунктів навчання, вказування лише на народні ансамблі, а не на рівень школи , тиск на танці та спів, а не на предмети, з яких треба складати іспити, страх перед гуртожитком, зниження рівня танців, батьки не пускають, оцінювання «за прізвище».
Йдучи слідом за тими ствердженнями – в багатьох випадках – виправданими, я зосереджуся на цих «ментальних» чинниках. Бо, якщо їх усвідомити собі, то можемо дійти до висновку, що більшіть проблем – в нас самих, і їх можна доволі просто вирішити. Коли їх, звичайно, усвідомити. Що найважче. Отже – між нами немає комунікації. Це основне. Звичайна спроба попросити будь-яку інформацію вимагає витримки та надзвичайної прискіпливості. Звичайна спроба заохотити до дискусії – там де місце для неї – зараз викликає ледь не ворожість. Ми закриті. Не вміємо думати категоріями загальними, зосереджуючись на своєму місцевому (дай Боже) регіональному рівні. Безперечно – важливе одне і друге. Про це мусимо знати. Певні речі можливо розв’язати лише на центральному рівні. Певні – на регіональному. Щоб це спрацювало, мала би бути комунікація. І своєчасна інформація. А то ми як та дівка до весілля – і хотіла б, і боїться…
Вчімо дітей патріотизму. Не зловживаймо класикою, а будуймо здоровий «практичний» патріотизм. Пригляньмося, що хоче молодь, чим цікавиться, які в неї погляди. Маємо будувати позитив, образ українця-патріота.