ҐЕТТОЇЗАЦІЯ ТА ГОЛОКОСТ НА ЗАКАРПАТТІ У СВІДЧЕННЯХ ЖЕРТВ І ОЧЕВИДЦІВ

Худіш Павло,

кандидат історичних наук, доцент кафедри археології, етнології та культурології Ужгородського національного університету

Призвідники Голокосту: свідчення злочинців та їхня перцепція жертвами

Голокост як наймасштабніший злочин проти людяності нерозривно пов’язаний із Другою світовою війною. Масове вбивство європейського єврейства було результатом політико-ідеологічних рішень верхівки нацистської Німеччини. Безпосередніми вбивцями переважно були СС та підконтрольна нацистській Німеччині поліція, але в ширшому контексті масове насильство стало частиною щоденних суспільних процесів на локальному рівні, спричинивши соціальні розломи та тріщини.

Призвідники Голокосту на Закарпатті проявили «виняткову ініціативність», розпочавши процес дискримінації та ув’язнення євреїв раніше ніж відбулася офіційна імплементація антиєврейського законодавства. Ґеттоїзація в Угорському королівстві розпочалась із наказу держсекретаря політичного відділу Міністерства внутрішніх справ, затятого антисеміта Ласло Бакі (Baky László) від 7 квітня 1944 року. Карпатська територія (Kárpátalja) та північна Трансільванія, що входили в підпорядкування жандармського округу VIII із центром у місті Кошице, визначені як першочергова зона депортації євреїв. 12 квітня держсекретар адміністративного відділу МВС Ласло Ендре (Endre László) провів у Мукачеві нараду щодо втілення плану ґеттоїзації Карпатської території. Проте, за словами дослідника Раза Сігала, закони та декрети з Будапешта легітимізували вже наявну етнічну дискримінацію, ініційовану ще з кінця березня місцевою угорською владою на Закарпатті. На момент офіційного оприлюднення декрету про ґеттоїзацію 26 квітня влада комітату Унґ відрапортувала про ув’язнення майже 17 тисяч євреїв у двох ґетто Ужгорода.

Створення ґетто у дев’яти населених пунктах сучасного Закарпаття як свідчення масового вбивства євреїв могло відбутися тільки за умов скоординованої взаємодії призвідників Голокосту на кожному з етапів організації процесу. Спільні дії німецьких та угорських вищих чиновників, місцевих адміністрацій, жандармерії, воєнізованої молодіжної організації «Левенте» та колабораціоністів (передусім частини етнічних німців Закарпаття) стали виразником угорського національного інтересу. Останній, на думку історика Раза Сігала, перетинався з інтересами нацистів, що слугувало основною умовою для вчинення масового вбивства євреїв. Звичайно, тлом, на фоні якого стало можливе втілення геноциду, була війна. Як стверджує дослідниця Доріс Берген, в умовах війни вбивства стають нормою, а екстремальні та геноцидні заходи можуть бути виправдані потребою в захисті держави.

У межах проведеної після війни роботи з опитування свідків Надзвичайна комісія допитала не тільки жертв насильства, але й призвідників. Серед останніх – переважно дрібні та середні чиновники, голови відділів міських органів влади та кілька голів населених пунктів («старост»). У своїх свідченнях вони вказували прізвища інших призвідників: від головних злочинців (начальників ґетто, жандармів, голів локальних владних структур) до своїх колег і підопічних. Використовуючи такі свідчення, Надзвичайна комісія утворювала ланцюгові реакції допитів свідків. Часто на призвідників вказували й самі жертви, євреї, що пережили Голокост. Натомість призвідники, аби уникнути відповідальності, під час свідчень намагалися виправдати себе, применшуючи свою роль у злочинах, або зауважували, що не пам’ятають подробиць.

Скажімо, Ігнат Бергіда, єврей із м. Великий Березний, 1-го квітня 1946 року надав свідчення про те, що Адальберт Баб’як був довіреною особою у «нілашистів» (члени ультраправої пронацистської партії «Схрещені стріли» – Nyilaskeresztes Párt – Hungarista Mozgalom – автор). За словами свідка, Баб’як упіймав у ґетто єврея Ліпота Клінгера та, погрожуючи йому револьвером, примусив його викопати заховані цінності й віддати їх жандармам. На наступний день, 2-го квітня, Надзвичайна комісія взяла свідчення у Адальберта Баб’яка. Під час угорської окупації він був на посаді бухгалтера та начальника податкового уряду міської управи. Свідок вказував прізвища осіб зі свого відділу, які займалися пограбуванням та інвентаризацією єврейського майна. Водночас він зазначав, що згадані особи не були йому підпорядковані і він особисто не знав нічого про розграбування власності ужгородських євреїв. Інший свідок, Іцхак Вейнбергер, єврей із селища Чинадієво, запевняв, що староста села підбурював та намовляв жандармів шукати єврейське золото, а колишній нотар Ірані забрав усе найкраще майно євреїв собі та часто повторював: «З євреями потрібно покінчити раз і назавжди, адже якщо вони повернуться [з депортації], то нам всім буде кінець».

Йосип Тирпак, що, за його словами, під час окупації працював «завідуючим відділу кадрів міської управи» Ужгорода, переконував: «Усі питання стосовно євреїв вирішувалися секретно довіреними особами, а отже, службовці нічого не знали. Не знали сьогодні, що буде завтра». Микола Яцик, голова комісії з ревізії промислових ліцензій євреїв в Ужгороді та колишній член угорського парламенту, наголошував, що «два роки тому (тобто у 1944 році – автор) втратив пам’ять, а тому майже нічого не пам’ятає про події, які відбувалися тоді». Гейза Яноті, котрий у 1944 році був касиром міської управи Ужгорода, стверджував, що був змушений приймати конфісковані єврейські цінності без інвентаризації та розкладати в ящики відповідно до назв вулиць, на яких вони були награбовані. Він свідчив, що за «нормальних умов відмовився б від прийому без інвентаризації, але його примусили». Виправдовував себе і Тібор Горват, який під час ґеттоїзації працював старшим бухгалтером нотарського уряду міста Хуст. Він свідчив, що був присутній на нараді у міській управі 15-го квітня 1944 року, де йому доручили розробити проєкт розташування ґетто. Тібор Горват пригадував, що подав пропозицію розміщувати в одному будинку по 20 євреїв, проте, зрештою, не з його вини до кожного дому в ґетто поселили по 40–45 осіб. Ференц Чик, староста міста Нодь Севлюш (сучасний Виноградів – автор), котрий перебував на посаді з 1940 року до приходу Червоної Армії, запевняв, що його не повідомляли про створення ґетто у місті та жодного стосунку до ініціативи чи управління ним він не має. Проте єврей з Виноградова Якоб Якобович свідчив, що серед інших саме Ференц Чик віддавав розпорядження про виселення єврейського населення до ґетто.

Натомість, незважаючи на самоцензуру у свідченнях призвідників, питання місця розташування ґетто знаходилося в компетенції місцевих адміністрацій і викликало дискусії серед чиновників. Наприклад, в Ужгороді, за свідченням єврея Шандора Давидовича, ґетто планували створити на вулицях, де проживали євреї, але частина місцевих урядовців була проти цього рішення. Також його хотіли розташувати в ужгородському районі Радванка (неподалік якого знаходилося ще й поселення ромів – автор), натомість мер міста та один із головних призвідників Голокосту в Ужгороді Ласло Меґої вимагав створення ґетто на території цегельного заводу Ліпота Мошковіца. Саме так зрештою й сталося.

У свідченнях жертв є згадки про те, що не тільки жандарми, поліція та есесівці, а й місцеві жителі ставали призвідниками, беручи участь у злочинах. Зокрема, часто згадували про комісії, що складалися з місцевих жителів та займалися обшуком і знущаннями над євреями. Так, Семен Меремелштейн, єврей із села Павлово, свідчив, що перед відправленням до мукачівського ґетто людей зібрали в приміщенні школи села Поляна. Вибрана з місцевих жителів комісія проводила особисті обшуки та відбирала у євреїв дорогоцінне майно. Дезидер Фарбенблюм із міста Виноградів вказав прізвища п’ятнадцяти членів комісії, що складалася з місцевих жителів, переважно угорців. Вони займалися грабуванням єврейського населення не тільки перед депортацією в ґетто, а й під час перебування в ньому та перед відправкою до Аушвіца. За словами Дезидера Фарбенблюма, на момент надання свідчення більшість із них досі проживали в місті.

Серед призвідників, які були місцевими жителями, часто згадують учителів. Ця професія була тісно пов’язана з державною службою. Учителям відводилося особлива роль у соціальній ієрархії села, вони мали чималий вплив на місцеве населення. Їхня мотивація у вчиненні злочинів проти єврейського населення пояснюється передусім бажанням вислужитися та зберегти свої позиції в ієрархічній структурі. Усі вчителі-призвідники, про яких у своїх свідченнях згадували євреї, хоча й були родом із Закарпаття, проте належали до етнічних угорців. Зокрема, єврей Міхаель Кляйн із села Косонь свідчив, що троє із чотирьох місцевих жителів, котрі особисто знущалися з євреїв, були вчителями [48]. Лікар Ернст Плецермаєр із села Драгово, який пережив Голокост, свідчив, що місцевий житель Ференц Юсько, вчитель угорської школи, особисто брав участь в арештах євреїв та забирав цінності, передусім золото. Мовзеш Шаломон із села Драгово також згадував, що в комісії, яка забирала цінності євреїв, був і директор школи Єно Кюреш.

Цікавими є свідчення, надані для Надзвичайної комісії особами, які були писарями в ґетто. Вони, найімовірніше, не брали участі у насильницьких діях, проте іноді ставали складовою механізму масового пограбування єврейського населення, що відбувалося на різних стадіях Голокосту. Також писарі були очевидцями фізичного й морального насильства, однак цієї теми у своїх свідченнях намагалися уникали. Так, Адальберт Гораціус, котрий був писарем у ґетто в селі Сокирниця у період депортації євреїв до Аушвіца та вказав свою національність як чеську, свідчив, що за відмову виконувати роботу писаря людям загрожувала відправка в табір. Він розповідав, що в ґетто «з євреями поводилися строго, але побиття та розстрілів не було». Численні жертви, які знаходилися в цей час у Сокирниці, стверджували протилежне. Адальберт Гораціус вказав на багатьох призвідників, зокрема жителів міста Хуст: Береганича, котрий працював писарем у ґетто, та Івана Ожвата – охоронця ґетто, який у 1946 році був начальником пожежної охорони Хуста. Окрім того, свідок надав інформацію про Василя Погана, писаря міської управи Хуста, який призначав «загони на допомогу німецькій та угорській владі для охорони євреїв, писарів, що реєстрували євреїв та здійснювали опис вилучених цінностей, а також загони, що допомагали у вантаженні євреїв до потягів». Слідчі Надзвичайної комісії взяли свідчення й у самого Василя Погана, який стверджував, що жодних наказів на складання списків не отримував і про факти побиття євреїв у ґетто йому нічого невідомо. Разом із тим, Василь Поган досить детально описував процес конфіскації та інвентаризації єврейських цінностей. Він назвав прізвища багатьох призвідників та описав, як син греко-католицького священника Еміл Контратович відправляв 25–30 ящиків із награбованими дорогоцінними речами. Ленке Каган, єврейка із с. Іза, яка перебувала в цьому ж селі у ґетто, також згадувала про двох місцевих писарів – Михайла Кундрю та Петра Кеменя.

Окремим видом злочинів було насильство проти жінок-єврейок, вчинене акушерками за наказом місцевої угорської влади. Вони здійснювали обшуки жіночих статевих органів із метою пошуку схованих коштовностей. Документи Надзвичайної комісії містять не тільки свідчення жертв про дії акушерок, а й про допити самих жінок, котрі вчиняли ці насильницькі дії. Наприклад, Фабіан Рубін, котрий був ув’язнений у ґетто міста Тячів, свідчив, що жінок перед відправкою обшукували місцеві тячівські акушерки, запрошені жандармами. Василь Поган, уже згаданий вище писар із Хуста, 28 березня 1946 року назвав прізвища трьох жінок-акушерок хустського ґетто. В однієї з них, Марії Шарошової, Комісія взяла свідчення наступного дня. Вона стверджувала, що нічого не знала про існування ґетто, але перед депортацією євреїв у травні 1944 року отримала наказ від міської влади прийти на місце відправки людей. Акушерка свідчила, що два дні працювала в затягнутій шторами будці, куди приводили єврейських жінок різного віку. Марія в гумових рукавичках обшукала майже 200 жінок і, за її словами, не знайшла жодної речі в їхніх статевих органах.

Переважно всі призвідники, про яких згадують свідки, були етнічними угорцями або німцями із «СС». Проте є відомості й про місцевих етнічних німців («швабів»), причетних до насильства. Під час Голокосту частина німецького населення, переважно під впливом нацистської пропаганди, долучилася до вчинення злочинів. Наприклад, Мовзеш Шаломон, котрий перебував у ґетто в селі Сокирниця, свідчив: «Перед посадою в ешелони до Сокирниці з міста Хуст прибули 20 місцевих німців у штатському одязі, які нас грабували разом із німецькими солдатами». Він не пам’ятав прізвищ, проте знав, що ці етнічні німці жили на Німецькій вулиці у Хусті. Це підтверджував і писар із Хуста Василь Поган, вказуючи, що ця група складалася з 40 осіб, серед яких були місцеві етнічні німці, зокрема «Йозеф Гергард, керівник фашистської організації «Фольксбунд», та Кшиштоф Вайнраух, член міської управи Хуста».

Місцеве ромське населення також стало жертвою геноциду. Перманентне насильство щодо ромів в Угорщині тривало від початку окупації Закарпаття і значно посилилося у 1944 році після депортації євреїв до Аушвіца. Як стверджує дослідник Єшуагу Єлінек, згадки про позицію ромського населення під час геноциду євреїв засвідчують певну амбівалентність: частина ромів симпатизувала євреям-жертвам, однак були відомості і про участь ромів у злочинах. Емілій Дорваш, в’язень ґетто в Хусті, розповідав про етнічного рома, який був призвідником. Ситуація відбувалася на залізничній станції перед відправкою євреїв до Аушвіца. Угорський жандарм вистрелив у груди єврею Вінклеру за те, що він приховав гроші в чоботі, а інший жандарм, етнічний ром, добив жертву палицею. Очевидцем цього вбивства був і єврей Міклош Гартштейн, який також згадує про угорського жандарма-рома.

Станом на весну 1946 року більшість згаданих жертвами призвідників Голокосту досі працювали в місцевих адміністраціях. Покарано було лише кількох головних організаторів. Серед них – Йосип Біро, який був нотарем міської управи в Хусті та координатором процесу створення ґетто. Про злочини цієї людини свідчили практично всі жертви, ув’язнені в ґетто міста Хуст, сіл Сокирниця та Іза. Після приходу Червоної Армії Йосипу Біро вдалося втекти до Будапешта, однак пізніше він був затриманий радянськими спецслужбами, відправлений назад на Закарпаття та за рішенням спеціального суду отримав 10 років тюремного ув’язнення й позбавлення виборчого права терміном на 5 років. Зважаючи на те, що за статтею 54 КК УРСР вищою мірою покарання був розстріл, Йосип Біро дістав досить м’який вирок.

 Жертви Голокосту: свідчення євреїв та їхній травматичний досвід

Життя в ґетто для жертв було нестерпним: знущання, грабунки, побиття, катування та вбивства стали буденним явищем. Повсякденне насильство супроводжувалося відсутністю харчів та неналежними санітарними умовами, що призводило до голоду та спалахів інфекційних хвороб. Жіночий досвід перебування в ґетто доповнювався сексуальним насильством, а також поширеним явищем принизливих обшуків статевих органів акушерками з метою пошуку коштовностей чи грошей. Євреї намагалися уникнути оточення і депортації в ґетто. Місцеві газети щоденно писали про те, що багатьох із них спіймали в місцях схову (викопаних тунелях, підвалах, на горищах тощо), закликаючи неєврейське населення до подальшого інформування влади про можливі місця переховування євреїв.

Серед опитаних слідчими Надзвичайної комісії у березні–квітні 1946 року свідків жертв Голокосту було найбільше. Єдиного опитувальника тоді не існувало, а отже, свідчення зазвичай відрізнялися за змістом (залежно від адміністративних районів, в яких вони були зібрані). Запитання слідчих стосувалися переважно періоду угорської окупації 1938–1944 років, а саме: конфіскації майна євреїв, депортації 1941 року, концентрації людей в ґетто, насильства під час перебування в ґетто, депортації до Аушвіца. Ба більше, у деяких свідченнях йдеться про перебування в Аушвіці-Біркенау та інших концентраційних таборах. У зв’язку з цим основна увага акцентувалася на участі призвідників, передусім осіб із-поміж місцевого населення, у вчиненні злочинів.

Євреї зазвичай навіть не підозрювали, куди саме їх відправляють. Користуючись цим, місцева влада поширювала дезінформацію про мету концентрації людей. Наприклад, Йосиф Кац, який був родом із села Вари, свідчив, що місцева влада пояснювала виселення євреїв до ґетто Берегова підготовкою до переселення у Палестину. Бухгалтер Емілій Дорваш, який пережив Голокост, згадував, що перед виселенням до ґетто в Хусті капітан угорської жандармерії заспокоював усіх і казав, що «ґетто – це така фірма, при якій немає нічого страшного. Кожен єврей у межах свого місця проживання організовано піде на роботу». Йоел Мошковіч із села Сокирниця також підтверджував, що основним поясненням депортації в ґетто була обіцянка забезпечити євреїв роботою.

Побиття, тортури та знущання над людьми в ґетто були щоденною практикою. Ба більше, у зв’язку з перенаселенням і відсутністю належного харчування, спостерігалися спалахи хвороб, що згодом призводило до зростання смертності. Деякі євреї, не витримавши щоденного насильства, божеволіли або ж вчиняли самогубство. Жертви згадували, як на допити в ґетто часто викликали багатих представників єврейської общини. Вдаючись до тортур, від них вимагали розповідей про нібито сховані коштовності. Знущання іноді набували садистського характеру. Так, Абрам Лондав згадував, як офіцер угорської жандармерії змушував єврея Алтера Кляйна їсти солому. Людвіг Егельман свідчив, що під час депортації з хустського ґетто до Аушвіца людей змушували заходити до потягів по тонкій дощечці, а тих, хто не міг втриматися і падав, жорстоко били. Франц Форкош, ув’язнений у ґетто села Іза, розповідав, що в’язнів взагалі не забезпечували харчами, тому серед дітей і літніх людей стрімко ширилися хвороби. Євреїв дуже били, особливо угорські жандарми та німецькі есесівці, які щотижня приїздили до ґетто «на перевірку»: «якщо когось застали на вулиці, то били до напівсмерті». За свідченнями Франца Форкоша, за шість тижнів перебування в ґетто померли близько 50 осіб, зокрема і його мати. Лікар із села Волове вчинив самогубство, а Самуїл Кац із с. Іза збожеволів. Семен Мермелштейн свідчив, що дорогою до станції у селі Поляна євреїв, зокрема й дітей, дуже били. Єврей Михаїл Ізраїл згадував випадок, коли в ґетто міста Севлюш діти вилізли на дерево і за це були жорстоко побиті угорськими жандармами.

У ґетто також звичною справою було знущання над жінками та прояви сексуального насильства. Згаданий вище Семен Мермелштейн свідчив, що для охорони мукачівського ґетто із трансільванського міста Коложвар (нині м. Клуж, Румунія – автор) привезли курсантів та офіцерів поліцейської школи. Вони щоночі ґвалтували молодих єврейських жінок і дівчат, серед яких, пригадує Семен Мермелштейн, була і дівчина з Іршави. Фабіан Рубін, в’язень ґетто з Тячева, свідчив, що угорські жандарми часто забирали жінок на цілу ніч та ґвалтували їх. П’ятьох єврейських дівчат із села Дубове, що втекли, але були впіймані, роздягнули догола та били вербовими прутами, постійно змочуючи їх у воду. Бернард Зейлікович також згадував, що в тячівському ґетто було поширене сексуальне насильство щодо дівчат: «Якось жандарми забрали 17 дівчат і закрили їх у підвалі, а потім забирали до себе». Давід Розенрох, ув’язнений у ґетто в Тячеві, назвав прізвища двох жандармів – Йосифа Дорки-молодшого та Лішки, які ґвалтували жінок у ґетто. У тячівському ґетто Шаумелу Ушеру вдалося врятувати свою 14-літню доньку від зґвалтування. Він згадував, що до них у дім прийшов згаданий вище Йосиф Дорка і вимагав, щоб дівчинка прийшла о сьомій вечора до жандармів. Шамуел Ушер заховав доньку на горищі. Він був впевнений, що її хотіли зґвалтувати, адже «жандарми щодня брали молодих дівчат до канцелярії».

Серед свідчень були наявні відомості й про те, що жертв у деяких ґетто примушували працювати не тільки на території табору, а й поза ним. Людвіг Егельман, в’язень ґетто у місті Хуст, згадував, що євреїв-чоловіків змушували працювати на складах зі зброєю, зокрема чистити снаряди та вантажити їх, прибирати міські вбиральні, а жінок – прати білизну жандармів і солдатів. Емілій Дорваш свідчив, що здорових і сильних євреїв із хустського ґетто під конвоєм забирали до поселення Варпоток, що знаходилося на околиці Хуста, для земельних робіт і будівництва тиру. Шарль Якоб, в’язень ґетто у м. Севлюш, згадував, що людей примушували прибирати територію табору, а молодих хлопців забирали в місто для вантаження меблів і речей, які зносили сюди із порожніх хат депортованих євреїв. Михаїл Ізраїл пригадував, що із ґетто міста Севлюш забирали «здорових хлопців на роботу в держустанови та родини багатих людей».

Масові розстріли у ґетто на Закарпатті не набули значного поширення. Під час ґеттоїзації переважали поодинокі вбивства, особливо після депортації євреїв. Слідчі Надзвичайної комісії особливу увагу звертали на відповіді, що стосувалися розстрілів, подекуди навіть проводили ексгумацію тіл убитих. За словами українця Петра Блискуна із села Плоске, у серпні 1944 року було розстріляно 13 євреїв. Жертвами стали Беня Мармелштайн із дружиною та двома доньками, шість членів сім’ї Ігната Гольдштейна, а також дружина та дві доньки Маркуса Готтесмана. Ще до квітневої депортації в ґетто вони втекли до лісу і переховувалися біля села Родниківка. У серпні 1944 року хтось із них пішов у село по молоко, був помічений невідомим лісником, який і здав його жандармам. Невдовзі всіх євреїв, що переховувалися в лісі, було схоплено. Їх відвезли до села Поляна, де утримували впродовж двох днів. Пізніше двоє цивільних зі зброєю відвезли їх на вантажівці до лісу біля села Оленьово і розстріляли. У середині квітня 1944 року в приміщенні школи села Сокирниця, де утримували жертв перед тим, як виселити їх до ґетто, було розстріляно сім євреїв, серед яких: Фанія Шнейдер (70 років) та Михайло Беркович (25 років) – обоє із села Драгово, чоловіки з прізвищами Нейман (50 років) та Шафар (55 років) – обидва із села Волове, а також ще одна невідома особа. Надзвичайна комісія з’ясувала причину розстрілу і в окремому протоколі зазначила: «Євреї невчасно вийшли з приміщення». Тіла вбитих закопали біля залізничного полотна в напрямку до міста Хуст на відстані 400 метрів від села Сокирниця. Представники Надзвичайної комісії 9 квітня 1946 року провели ексгумацію тіл (див. рис. 1). Площа могили складала чотири метри квадратні, а її глибина – 80 сантиметрів. У ній було виявлено чотири тіла, що хаотично лежали одне на одному. Дивлячись на фото, можна припустити, що могила розташована на території єврейського кладовища, оскільки з лівого боку світлини видно надгробок-мацеву.

Верифікація нового для історіографії Голокосту джерела виявила на Закарпатті неточні відомості про масовий розстріл 300 євреїв із сіл Вишково Хустського району та Волове (нині м. Міжгір’я – автор), що нібито відбувся у квітні 1944 року. За даними свідчень Надзвичайної комісії, цей розстріл був організований 16 листопада 1941 року в лісі між селами Торун (Міжгірський район – автор) та Вишків (станом на листопад 1941 року – окупована нацистами територія; нині територія Івано-Франківської області – автор). Угорські жандарми разом із німцями вбивали тих євреїв, яким свого часу вдалося втекти від розстрілів у Кам’янець-Подільському та пішки дійти до кордону з Угорщиною. Тамара Найман, єврейка з села Волове, свідчила, що влітку 1941 року її разом із родиною депортували на окуповану німцями територію, проте їм вдалося втекти. 15 листопада 1941 року на кордоні біля села Торун її маму Ленке, братів Маєра і Мартона, а також сестру Шарлотту схопили угорські жандарми на чолі з комендантом Гергелем. Наступного дня вони разом із групою осіб (близько 300) перетнули кордон і біля села Вишків були розстріляні. Проте одному з Тамариних братів, Найману Мартону, вдалося втекти та згодом розповісти сестрі про події, свідком яких він став. Євреї Ленке Вайс та Абрам Лондав, які пережили Голокост, також свідчили про розстріл близько 300 осіб між селами Торун та Вишків у 1941 році.

Поодинокі вбивства євреїв на Закарпатті траплялися частішими ніж масові розстріли. Це переважно були: розстріли під час депортації до ґетто або Аушвіца, вбивства за участь у комуністичному чи партизанському рухах, розстріли євреїв-утікачів, яких упіймали. Наприклад, у місті Ужгород безпосередньо перед початком депортації до ґетто був відвезений за місто та розстріляний відомий лідер місцевих комуністів Армін Дьєзе, тіло якого знайшли через кілька днів в одній із криниць району Червениця. Семен Мермелштейн свідчив, що якось до ґетто Мукачева навідалися есесівці та угорські офіцери. Вони забрали єврейських учених, професорів і рабинів та відвели їх до синагоги. Там був складений протокол, в якому зазначалося, що євреї нібито використовують кров християнських немовлят під час релігійних ритуалів. Від затриманих вимагали підписати цей документ, проте вони відмовилися це робити, за що рабинів Айзенштейна та Грюнфельда було вбито. За словами Семена Мермелштейна, усе це відбувалося в присутності журналістів німецької газети «Der Stürmer» та угорського журналу «Magyar Futár», які робили фотографії та занотовували інформацію для статей. Кілька осіб стали очевидцями вбивства єврея Вінклера, в груди якому спочатку вистрілив один угорський жандарм, а інший добив його палицею. Приводом до вбивства стали знайдені в чоботі жертви гроші. Відомий закарпатський політичний діяч, адвокат Юлій Бращайко зазначав, що був свідком того, як есесівець убив двох євреїв під час відправки людей з ґетто.

Лише незначній кількості євреїв вдалося уникнути депортації в ґетто (більшість із них втекли до лісу). Малу кількість втеч можна пояснити передусім страхом людей покидати свої родини, а також їхньою розгубленістю і нерозумінням небезпеки. Однак серед свідчень, наданих Надзвичайній комісії, є й поодинокі згадки про втікачів-євреїв, що переховувалися в лісі, приєднувалися до партизанського руху або були врятовані неєвреями (про це детальніше в підрозділі про «bystanders»). Проте «полювання на євреїв» тривало аж до вступу Червоної Армії на Закарпаття. Виявленням євреїв займалися не тільки угорські жандарми та парамілітарні молодіжні підрозділи «Левенте», а й деякі місцеві жителі, які отримували за це винагороду.

Утім, втечі не завжди закінчувалися так трагічно, як описано вище. Зокрема, Іцик Фрідман і брати Абрам та Шаламон Адлери із села Вишня Апша втекли до лісу перед початком депортації до ґетто. 8 травня 1944 року їх знайшов місцевий житель Юрій Рапатюк, який перебував на службі в «Левенте». Він «із гвинтівкою в руках вишукував у лісах євреїв-утікачів та партизанів». Абраму Адлеру вдалося втекти, а двоє інших утікачів, які заплатили Юрію Рапатюку 500 пенге, були ним відпущені. Однак згодом Рапатюк усе ж вистрілив в Абрама Адлера, смертельно поранивши його, а Іцик Фрідман і Шаламон Адлер переховувалися в лісі аж до приходу Червоної Армії.

Bystanders: свідчення «сусідів», котрі (не)бачили та (не)допомагали

За свідченнями Франка Байора та Андреї Льов, у суспільствах, де політична воля спонукає громадян до соціальної ексклюзії інших груп населення, не можуть існувати повністю нейтральні bystanders. Знищення європейського єврейства не могло відбутися без людей, котрі так чи інакше були дотичні до цього процесу. Фрагментація терміна, наприклад, на «бенефіціарів», «опортуністів», «симпатиків», «рятівників», «індиферентних спостерігачів» та ін., також не додає аналітичної складової, оскільки ці категорії залишаються статичними. Позиції людей могли змінюватися залежно від того, як змінювалася інтенсивність нацистського насильства, тому варто брати до уваги весь спектр соціальних процесів, що впливали на поведінку, вибір чи позицію людей. Дискусії щодо причин виникнення антиєврейського комунального насильства у суспільствах Східної та Центральної Європи активізувалися після публікації Яном Томашем Гроссом книги про погром у містечку Єдвабне в Польщі, вчинений у 1941 році сусідами євреїв – поляками. Дешифровка поняття «bystanders» на Закарпатті в часи Голокосту, на думку історика Раза Сігала, не є однозначною та простою справою, оскільки євреї цього регіону переживали знищення свого світу та життя, відчуваючи досить низький рівень комунального насильства, а можливо, і не відчуваючи його взагалі. Звичайно, під час ґеттоїзації та депортації євреї Закарпаття пережили трагічні періоди насильства, що часто відбувалися на очах у неєвреїв. Останні подекуди навіть раділи цьому та плескали в долоні. Це шокувало та травмувало євреїв, а також відобразилося у численних спогадах і свідченнях тих, хто пережив Голокост. Проте є фундаментальна різниця між актами вбивства (або діями, що напряму призводили до вбивств) та поведінкою, що призводила до соціальної ексклюзії.

Історик Раз Сігал пояснює концепт «bystanders» щодо Закарпаття на прикладі динаміки сприйняття русинами та євреями насильницьких дій з боку угорців стосовно один одного. Русини під час депортацій євреїв у 1944 році притримувалися позиції «залишатися за закритими дверима» та не брали участі в насильстві. Ця позиція згодом зміцнилася через споглядання євреїв стосовно насильства проти частини русинів, адже чимало євреїв у 1939 році публічно вітали прихід угорської армії. Утім, на Закарпатті проживали чимало рятівників євреїв. Тридцять вісім осіб офіційно отримали почесний статус «Праведник народів світу». За припущенням історика Юрія Славіка, таких осіб могло бути набагато більше, але вбивство закарпатського єврейства було неочікуваним і блискавичним не лише для євреїв, а й для неєвреїв. Свідчення Надзвичайної комісії містять інформацію про ще один, досі не зареєстрований випадок порятунку. Міклош Гарштейн розповів, що втік із хустського ґетто і переховувався аж до приходу Червоної Армії в селі Кіреші у Марії Тодріх. Проте представники місцевого населення не завжди були готові допомагати євреям. Українка Параска Шоломчук із села Ясіня свідчила, що 13 липня 1944 року до її будинку прийшли дві невідомі дівчини-єврейки, які втікали від угорців. У короткій розмові вони сказали Парасці, що побудуть в селі до вечора, а потім підуть у ліс до партизанів. За словами українки, угорські солдати дізналися про місцезнаходження єврейок в її домі та заарештували їх, забравши до польової жандармерії. Більше про цих дівчат господиня дому нічого не чула [96]. Невідомо, чи Параска Шоломчук сама повідомила угорську владу про дівчат-єврейок, але про будь-яке покарання від жандармів за контакти з євреями вона не зазначила (а в її інтересах було б розповісти про це під час допиту).

Ґетто знаходилися у середмістях Мукачева (одне із двох), Хуста, Тячева та Виноградова. Натомість інші табори розташовувалися на окраїнах міст та сіл. Вікна у будівлях ґетто, що були розташовані в середмісті, замуровувалися або зафарбовувалися, аби євреї не мали змоги втекти та отримати допомогу від неєвреїв. Інша причина – приховати насильство від неєвреїв. У свідченнях Надзвичайної комісії є згадки і євреїв, і неєвреїв про те, що жителі міст приносили до ґетто харчі. Так, Олександр Мермелштайшн, в’язень ужгородського ґетто, розповів про групу людей, які намагалися допомогти євреям й були затримані за це угорцями. Ернест Глік, якого було ув’язнено в ґетто міста Севлюш, розповідав, що євреї харчувалися тільки тим, що приносили місцеві жителі та передавали через колючий дріт [98]. Українець Стефан Молдавчук із села Ясіня стверджував, що місцеві впродовж 4–5 днів, поки вони знаходилися в ув’язненні в різних будівлях села, перед відправкою в ґетто, крадькома носили євреям їжу. Його односелець, Юрій Репарюк, підтверджував, що «люди приносили їжу євреям. Жандарми хоча й кричали: «Навіщо несете?», але все ж дозволяли приходити у визначений час».

Цікавими є випадки проживання неєвреїв у межах ґетто. Вони були свідками щоденного насильства, проте угорські жандарми забороняли їм спілкуватися з євреями. Наприклад, Шамуел Ушер, єврей із м. Тячева, був розміщений у ґетто «в домі Шимона Ушера, біля будинку директора школи Сакача, який і далі жив у ґетто, бо не хотів виселятися». Українець Іван Лакатош мав невеликий магазин на території ґетто в Тячеві. Він зауважував, що магазин не перенесли, адже для нього не знайшли належного приміщення за межами табору. Натомість приміщення магазину використовувалося для роздачі євреям хліба, що випікався у місті з їхньої ж муки. Іван Лакатош стверджував, що бранці ґетто приходили до нього групами по кілька осіб. При цьому жандарми заборонили йому вступати в довгі розмови з євреями. Проте він знав про побиття євреїв у ґетто, а також бачив, як жандарм бив єврея палицею по обличчю. У своєму свідченні Іван Лакатош зазначає, що про побиття євреїв у ґетто знало все місто. Найімовірніше, Іван Лакатош отримував плату за свою роботу, тобто був частиною персоналу ґетто, але, звісно, не міг свідчив проти себе, побоюючись наслідків. А от угорцю Антоніну Месарошу наказали відселитися, незважаючи на його супротив. Він свідчив, що змушений був виїхати з будинку, оскільки йому пообіцяли зачинити дім та зберегти всі меблі в ньому. Антонін Месарош переселився до єврейського будинку адвоката доктора Лазаря та стверджував, що йому нічого не відомо про те, що відбувалося в ґетто.

 Висновки

Документи Надзвичайної комісії, зібрані навесні 1946 року, належать до переліку цінних джерел з історії Голокосту на Закарпатті, передусім процесу ґеттоїзації. Вони містять свідчення та перцепцію осіб, які були жертвами, призвідниками та очевидцями Голокосту. Серед недоліків таких джерел – відсутність стандартизованого детального опитувальника, безсистемна вибірка, самоцензура респондентів, можлива неточність перекладу, втрата деталей, адміністративний і моральний тиск на свідків, політична та ідеологічна заангажованість слідчих Надзвичайної комісії тощо. Проте аналіз свідчень відкриває перспективи подальших наукових досліджень, зокрема з тем, що недостатньо висвітлені в історіографії, наприклад, повоєнних судових процесів над призвідниками Голокосту на Закарпатті.

Призвідники, що давали свідчення, були місцевими чиновниками нижчої та середньої ланок, писарями в ґетто, акушерками. Вони, як і жертви, пригадували значну кількість головних злочинців – виконавців насильства: вищого керівництва державного та локального рівнів, начальників ґетто, охоронців, членів комісій із конфіскації цінностей, що належали до різних соціальних прошарків. Щодо  етнічного складу,  то переважна більшість призвідників були угорцями, проте є згадки й про німців-есесівців, місцевих етнічних німців, поодиноких русинів (українців), а також одна згадка – про жандарма-рома. У гендерному контексті більшість із призвідників – це чоловіками, однак були й жінки, переважно акушерки, які проводили обшуки статевих органів єврейок.

Переважна більшість свідчень належить євреям. Респондентами/респондентками були представники / представниці невеликої групи людей, що залишилися проживати на території Закарпаття, адже із близько 100 тис. депортованих закарпатських євреїв у період Голокосту вижили та повернулися додому близько 15 тис. осіб, 85 % із яких до весни 1946 року виїхали за межі краю. Особи, які залишилися і дали свідчення, акцентували увагу на конфіскації цінностей, примусовій концентрації в гетто, перебуванні там, депортації в Аушвіц, а також на досвіді щоденного насильства, зокрема знущаннях, побиттях, тортурах та зґвалтуваннях. Жертви також розповідали про сексуальне насильство проти жінок та способи порятунку, як-от втечі до лісу і підкуп призвідників. Євреї вказували прізвища злочинців, які проживали на території Закарпаття, з надією на те, що призвідники за свої злочини отримають заслужене покарання. Однак часто вони приховували прізвища безпосередніх сусідів-євреїв, особливо, якщо вони проживали у сільській місцевості, де соціальні зв’язки були особливо тісними.

Найменше свідчень належить звичайним очевидцям, адже слідчі Надзвичайної комісії не ставили собі за мету приділяти багато уваги тим особам, які безпосередньо не були ані жертвами, ані призвідниками. Опитування неєвреїв щодо долі єврейських сусідів було безсистемним. Зокрема, описано один випадок порятунку єврея, проте інтерв’ю з рятівником було відсутнє. Наявні спогади про містян, які приносили до ґетто та місць утримання євреїв їжу, а також про неєвреїв – очевидців насильства, що проживали в межах ґетто. Часто очевидці пригадували тільки те, що євреїв депортували з їхнього населеного пункту. Лише кілька осіб відверто сказали, що знали про злочини. Інші свідки стверджували, що не бачили проявів насильницьких дій або не знали про подробиці перебування євреїв у ґетто та їхню подальшу долю. Голокост на Закарпатті призвів до драматичної зміни соціальних ролей, що мала динамічний характер і кардинально вплинула на взаємовідносини євреїв та неєвреїв у післявоєнний період.

Цей текст є скороченою та доопрацьованою версією статті, яку було вперше опубліковано у 2020 р. у журналі «Науковий вісник Ужгородського університету». Серія: Історія. Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла». 2020. Вип. 1 (42). С. 90–101.