Михайло Товт
науковець, доктор юридичних наук, старший
науковий співробітник інституту держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, Почесний голова
Демократичної спілки угорців України
Міркування
щодо Концепції державної етнонаціональної політики України
(Проект від 11.12.2017 р.)
Дана Концепція є не першою спробою створення подібного документу. Кожна з попередніх була націлена на розв’язання тогочасних актуальних внутрішньополітичних проблем. Ця концепція також шукає відповіді на виклики сьогодення, але відрізняється від попередніх тим, що розглядаючи актуальні проблеми у цій сфері суспільних взаємин на тлі складних як внутрішньо- так і зовнішньополітичних реалій, для обґрунтування своїх концептуальних засад охоче звертається до новітнього в суспільному дискурсу історичного наративу постколоніального стану-статусу України та українців. Такий підхід звісно ускладнює розв’язання основних завдань, які встановлені авторами Концепції як «… визначення актуальних проблем в етнополітичній сфері і засад їх розв’язання на основі Конституції України» (передостанній абзац част. 1). Адже Конституція України, інші основоположні правові та юридичні документи українського державотворення, які були прийняті, як до, так і після прийняття основного закону, включно і міжнародно-правових зобов’язань, приймалися ґрунтуючись на уявленні про нову державу, яка розбудовується на фундаменті унікальних природних, науково-промислових і людських ресурсів, і тому має всі передумови для того, щоб стати однією з успішних країн європейського та світового співтовариства.
Тому, на мою думку, у запропонованому для обговорення документі утворюється внутрішня суперечність між наведеним вище положенням передостаннього абзацу част. 1. і останнім абзацом цієї частини, відповідно до якої «Нормативно-правові акти України, що регулюють сферу міжнаціональних відносин, повинні узгоджуватись із положеннями Концепції».
Адже, практично вся чинна нормативно-правова система України базується на «звичайних» для західних демократій принципах регулювання взаємин по лінії етнічна більшість – етнічна меншість, при тому, що головний лейтмотив запропонованої Концепції полягає в поясненні особливого, складного, нетипового для більшості європейських країн історичного шляху розвитку України і обґрунтуванням цим запропонованих, як правило не сприятливих для меншинських спільнот особливостей пропонованих засад етнополітики.
Такими особливості, які складно узгоджуються як конституційними імперативами так і міжнародними зобов’язаннями України простежуються по всьому документу. Наприклад, запропонована чотирьох ступенева градація етно-національного складу населення України: українська етнічна нація; корінні народи; національні меншини; етнічні групи, при тому, що в Конституції України відсутнє поняття «етнічні групи».
Новацією цього документу є також пропозиція про введення в обіг нового для вітчизняного законодавства поняття «Державотворча нація України (українська етнічна нація)», яка об’єднує осіб української національності. Введення цього поняття, на мою думку, не тільки суперечить Конституції, але є також і образливою для громадян неукраїнського походження, зокрема і для угорців України, які вважали і вважають себе повноправними учасниками утворення (див. Декларацію про державний суверенітет України 1990 р., Декларацію прав національностей України 1991 р.) та конституювання (див. Преамбулу Конституції України1996 р.) української держави, і які раптом усуваються від процесу державотворення. За задумом авторів Концепції державотворчість стає привілеєм виключно членів української етнічної спільноти. Більш того, за запропонованим визначенням цього поняття, членом цієї етнічної спільноти може бути не будь-хто, а тільки такі особи для яких рідним є українська мова, культура, а також традиції. Вряд-чи можна вважати цю пропозицію таким, що відповідає конституційним та міжнародно-правовим імперативам рівноправ’я, рівних можливостей та недискримінації.
Особливо чутливим для угорців може видатися запропоноване Концепцією етнополітики визначення поняття корінний народ та національна меншина, точніше розрізнення їх за критерієм наявності, або відсутності власного державного утворення. Адже, як нам доводить приклад нормативного змісту статті 7 Закону України «Про освіту», статус корінного народу може вважатися підставою для надання більш сприятливих умов збереження власної національно-культурної ідентичності навіть у сфері освіти, при тому що таке розрізнення могло-би бути виправданим хіба щодо питання внутрішнього (у середині держави) самовизначення спільнот, яких історична доля позбавила можливості утворити власну національну державу. Таке ієрархічна побудова відносить закарпатських угорців до громадян третього сорту, при тому, що вони проживають на тих землях, де власно і відбувся етногенез цього народу.
Не узгоджується на нашу думку ні з буквою, ні з духом міжнародних документів по захисту основоположних прав і свобод людини включення до переліку принципів державної етнонаціональної політики принципу симетрії та взаємності, принаймні у запропонованій авторами Концепції редакції. Нам видається абсурдним ставити умовою вжиття додаткових заходів підтримки певних меншин від укладання двосторонніх угод із державами походження цих спільнот, а також висування умови симетричності щодо врахування інтересів української етнічної спільноти у відповідній країні. Адже такі заходи державам слід вживати з огляду на конкретне становище та обґрунтованість запитів меншинських спільнот, а не використовувати їх як заручників, або як розмінну монету у своїй зовнішній політиці.
У представників національних спільнот, зокрема і угорців виникатимуть питання щодо відсутності в тексті Концепції низки фундаментальних з огляду на збереження національно-культурної ідентичності гарантій, передбачених чинним законодавством України, зокрема: права на збереження традиційного розселення, на одержання освіти рідною мовою, на національну культурну автономію. Не згадується у документі про забезпечення представництва національних спільнот, тобто про принципи і засоби реалізації права на участь представниками меншин. У зв’язку з цим виникає питання: про ці питання автори Концепції забули, або на їх думку у нових реаліях постколоніального стану вони просто втратили актуальність?
Виникає також питання і щодо правового статусу, юридичної природи запропонованої Концепції. Можливо автори вбачають її втілення у формі рамкового закону, похідними від якого будуть окремі спеціальні закони? Або вона стане політико-правовим документом у формі парламентської декларації? Адже наведена в документі теза про те, що Концепція державної етнонаціональної політики є правовим актом не є належною відповіддю на це питання. Але як би воно не було, у разі схвалення з даним змістовим наповненням, значна частина її положень суперечитимуть Конституції і міжнародно-правовим зобов’язанням України.
Тобто, або ця Концепція і інша Конституція. Або чинна Конституція і інша Концепція …