ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР

 

 Резеш Йосип Йосипович,

начальник управління національностей та релігій

Закарпатської обласної державної адміністрації

 

Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію до європейських структур та гармонізацію національного законодавства у сфері захисту національних спільнот. Ваговим доказом цього є приєднання України практич­но до всіх міжнародно-правових актів у сфері забезпе­чення прав національних меншин. Виклики сьогодення, незважаючи на наявність досить прогресивної законо­давчої бази у сфері конституційно-правового статусу національних спільнот, без сумніву змушують нас ви­ходити на якісно новий рівень регулювання етнонаціо- нальних відносин. У цьому контексті важливим завдан­ням є вибудувати концепцію міжнаціональної політики, орієнтованої на Європейські цінності, здатної адекват­но та ефективно реагувати на зміни, пов’язані з проце­сами глобалізації. Необхідно законодавчо затвердити Концепцію засад державної етнонаціональної політики України, прийняти нову редакцію законів України «Про національні меншини в Україні», «Про мови», чітко ви­значити в законодавстві держави поняття «корінний на­род», «етнічна група», «національна меншина» та ін.

Досвід попередніх років незалежності України пе­реконливо свідчить, що розбудова потужного громадян­ського суспільства це обґрунтована нині об’єктивна не­обхідність. Без потужного громадянського суспільства не буде потужної демократичної України серед держав Європейського Союзу. Україна взяла курс на макси­мальну відкритість органів державної влади з громадян­ським суспільством, про що свідчить і досвід роботи За­карпатської області.

Революція Гідності відкрила новий етап розвитку громадянського суспільства, продемонструвала вплив громадськості на суспільно політичні перетворення в державі. Прийнята в лютому 2016 року Національна Стратегія сприяння розвитку громадянського суспіль­ства в Україні покликана консолідувати громадянське суспільство шляхом забезпечення рівності прав гро­мадян України всіх національностей. Нині головною метою консолідації є загальнонаціональна єдність та загальнонаціональний діалог задля збереження консти­туційного ладу, територіальної цілісності України, від­новлення миру в Україні.

Світова практика і, в першу чергу, практика бага­тонаціональних країн-учасниць ЄС засвідчує, що націо­нальні меншини є важливим, а в окремих випадках, і ру­шійним елементом гармонійно розвиненого громадян­ського суспільства, до побудови якого прагне Україна.

Враховуючи підвищення ролі громадянського сус­пільства в різних сферах діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, зокрема щодо впровадження реформ на підтримку ініціатив гро­мадськості, а також з метою удосконалення ефективного діалогу і партнерських відносин органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування з організаціями громадянського суспільства, насамперед з питань забез­печення прав і свобод людини і громадянина, при об­ласній державній адміністрації, райдержадміністраціях, органах місцевого самоврядування, їх структурних під­розділах працюють громадські ради та інші інститути громадянського суспільства.

Зокрема, для координації дій між місцевими орга­нами виконавчої влади, органами місцевого самовряду­вання та громадськими організаціями ромів, яких у За­карпатті проживає найбільша кількість із числа ромів, які за результатами Всеукраїнського перепису населен­ня 2001 року проживають в Україні, розпорядженням голови облдержадміністрації створено обласну громад­ську раду ромської національної меншини при облдер­жадміністрації та міжвідомчу робочу групу з питань реалізації в області Стратегії та інтеграції українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року. До складу міжвідомчої робочої групи вхо­дять сім профільних комісій – із питань розвитку освіти, молоді й спорту, охорони здоров’я, соціального та пра­вового захисту, розвитку громадянського суспільства та ін. Йдеться про те, щоб до вирішення питань життєді­яльності ромської громади залучати самих ромів, вра­ховувати їх пропозиції та ініціативу. Для прикладу, до складу медичної комісії рекомендовано медичних пра­цівників ромської національності, котрі практично зна­ють проблеми в галузі охорони здоров’я ромів. Такий підхід щодо формування стосується складу всіх робо­чих комісій. Це дасть можливість забезпечити зворот­ній зв’язок та досягти реальних результатів в інтеграції ромської національної меншини. Адже, активність гро­мади і громадянського суспільства – основа для демо­кратичного розвитку. Ми не маємо керувати із владних кабінетів, а залучати ромську громаду, представників громадських організацій всіх національностей, що про­живають у Закарпатті до просування реформ як на дер­жавному, так і місцевому рівнях задля створення рівних можливостей для всіх.

В області є належне порозуміння та співпраця між представниками влади та релігійними організаціями. У Закарпатті діє понад 350 релігійних громад, заснованих національними осередками. Розвитку міжконфесійного діалогу активно сприяє діяльність Ради церков і релі­гійних організацій. Не зважаючи на окремі невирішені питання в ряді населених пунктів, де мають місце су­перечки за право домінування певної конфесійної спіль­ноти, міжконфесійна та міжнаціональна ситуація в об­ласті стабільна.

Концептуальним завданням розвитку громадян­ського суспільства є формування інтелектуальної еліти громадянського суспільства, яка вільно володіє інозем­ними мовами, комп’ютерною та іншою технікою, здат- ною вирішувати складні професійні завдання, проду­кувати знання інноваційного характеру, приймати кре- ативні антикризові рішення, вміє швидко адаптуватись до змінюваних умов економічного і соціального розви­тку. Останнім часом у різних європейських країнах і ор­ганізаціях, зокрема Раді Європи участь молоді у впрова­дженні суспільних змін є головною темою. Лідери гро­мадських організацій повинні готувати нове покоління, що відіграватиме одну з ключових ролей в управлінні державними справами та вирішенні питань місцевого значення, розробці і реалізації ефективної державної політики етнонаціональної єдності. Зараз в управлін­ні разом з лідерами національно-культурних товариств працюємо над створенням обласної Громадської ради молодіжних організацій національних спільнот, як од­ного з інститутів у сфері національних меншин та його ролі у реалізації механізмів захисту прав національних меншин, задоволення їх мовних, освітніх, культурних, інформаційних, релігійних потреб та участі в транскор­донному співробітництві.

Інститути громадянського суспільства, в тому чис­лі інститути національних меншин, на моє глибоке пе­реконання є важливим елементом, що відіграють одну з ключових ролей у впровадженні суспільних змін, зо­крема, у частині удосконалення державного управління у сфері національних спільнот, поліпшенні самооргані­зації і представництва в органах державної влади та ор­ганах місцевого самоврядування, підвищення ефектив­ності реалізації механізмів захисту прав національних меншин.

З огляду на це, хотів би висловити кілька месиджів з питань подальшого розвитку громадянського суспільства в Україні і, зокрема, з інститутами націо­нальних меншин у нашій області. По-перше, зараз час переосмислити пріоритети і парадигми етнонаціональ- ної політики та вжити заходи щодо удосконалення зако­нодавства у сфері державної етнонаціональної політи­ки. Якщо в минулому щодо етнонаціональних спільнот і громадянських інститутів держава виконувала контр­олюючу роль, нині відповідно до Національної стра­тегії сприянню розвитку громадянського суспільства в основі етнонаціональної політики є модель співпраці. Отже, до функцій органів державної влади належить координація цих питань.

З метою усунення термінологічної неузгодженості понять у сфері етнонаціональної політики назріла по­треба внесення змін до Конституції України. Базові нор­мативно-правові акти з питань прав людини, національ­них меншин, міжнаціональних відносин були прийняті в перші роки незалежності України. На сьогодні окремі положення застаріли, навіть суперечать чинній Консти­туції України. Зокрема, у Декларації прав національнос­ті України містяться такі категорії як «національні гру­пи» (ст.1), «забезпечення національно-адміністративних одиниць» (ст. 2) та інші, що в подальшому не отримали свого закріплення і розвитку в чинному законодавстві про національні меншини в Україні. На жаль, в інших законах України, в тому числі міжнародних договорах України, ратифікованих парламентом відповідно до ст. 9 Основного закону правовому регулюванню інституту національних меншин України чи навіть його окремим структурним елементам приділена також незначна ува­га. Частина міжнародних актів у сфері захисту прав на­ціональних меншин, до яких приєдналася Україна ма­ють рекомендаційний характер, зокрема це стосується Лаундських рекомендацій щодо ефективності участі національних меншин у громадсько-політичному жит­ті. Викликає неоднозначне сприйняття суспільства ра­тифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та інші.

Зазначу, що будь-яка реформа Конституції буде по­ловинчастою, якщо не буде врахована думка громадян­ського суспільства. Законопроекти, що стосуються вне­сення змін до питань діяльності національних спільнот повинні бути винесені на широке громадське обговорен­ня з наступним врахуванням у проектах законів дієвих пропозицій громадянського суспільства. З огляду на те, що організуючою ідеєю конституційних змін сьогодні є децентралізація, думка представників громадянського суспільства має бути врахована як у частині посилення і делегування прав місцевих громад, так і у питаннях, як ці процеси вплинуть на життєдіяльність територіальної громади.

Впевнений, що на часі прийняття у Верховній Раді Закону України «Про концепцію державної етнонаціо- нальної політики України» засади якого б відповідали викликам сучасності, а в основу була б покладена мо­дель співпраці і партнерства між громадянським сус­пільством і державою. З метою врахування пріоритетів та проблем впровадження консолідованої державної по­літики у поліетнічному, та багатоконфесійному україн­ському суспільстві у процесі розроблення проекту Кон­цепції законотворцям бажано забезпечити системний діалог з громадськими об’єднаннями та іншими інсти­тутами громадянського суспільства, статутна діяльність яких спрямована на захист прав етнічних спільнот.

На жаль, досвід законодавчого процесу останніх років засвідчує недостатню увагу з боку парламента­ріїв до законотворчої роботи з питань життєдіяльності національних спільнот. Не маємо сформульованої і за­кріпленої у відповідних законодавчих актах чітких ви­значень термінів «національна меншина», «корінний народ», «національно-культурна автономія», «місце компактного проживання національних спільнот» та ін.

Ці та інші термінологічні неузгодженості понять у сфері етнонаціональної політики, відсутність Закону України «Про концепцію державної етнонаціональної політики України» унеможливлюють прийняття нової редакції Закону України «Про національні меншини в Україні». Стосовно розробки нової редакції закону «Про націо­нальні меншини в Україні» хочу зазначити наступне. Нова редакція закону повинна бути максимально про­низана положеннями, які передбачають обов’язкову участь органів державної влади та органів місцевого самоврядування у формуванні етнонаціональної по­літики у регіонах за активної співпраці з інститутами національних меншин. Цим питанням доцільно присвя­тити окремий розділ закону. Оскільки органи місцево­го самоврядування повинні надавати певним територі­ям статус місця компактного проживання національної меншини, у законі необхідно передбачити такі правові механізми, коли кожне рішення органів місцевого само­врядування, що стосується національних меншин, пови­нно узгоджуватися з дорадчим органом, експертами ін­ституту громадянського суспільства, а будь-яке рішення органів місцевого самоврядування та органів державної влади в міжнаціональній сфері повинно прийматися за обов’язковою участю у підготовці проектів цих рішень з представниками громадських організацій національ­них спільнот та спиратися на науковий доробок вчених.

І найголовніше – необхідно максимально задіяти механізм імплементації напрацювань, пропозицій, зауважень представників інститутів громадянського суспільства, щоб рекомендації чи резолюції, прийняті учасниками наукових кіл, громадськими організаціями на конференціях, форумах, засіданнях за круглим сто­лом не залишалися поза увагою або ж взагалі не реалі­зованими. Доцільно розробити та прийняти Закон Укра­їни «Про порядок залучення громадських об’єднань до процесу формування і реалізації державної політи­ки в Україні», що дасть змогу удосконалити механізм реалізації юридичної відповідальності держави перед громадянським суспільством, забезпечивши його сис­темний та узгоджений характер. Визначаючи правовий статус інститутів громадянського суспільства, слід чітко окреслити форми їх взаємозв’язків з державними інсти­тутами і, що найголовніше, надати їм статус суб’єкта державної етнонаціональної політики.

Потребує також розробка та внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України «Про корінні народи в Україні». Конституція України, поряд з національними меншинами України декларує такий суб’єкт, як корінні народи в Україні, який на сьогодні не отримав свого нормативного визначення в чинному за­конодавстві України і часто є приводом для політичних спекуляцій різних сил в Україні та за кордоном.

Однією з проблем, яка на нашу думку вимагає ви­рішення, залишається неврегульованість питання наці­онально-культурної автономії, передбаченої статтею 6 Закону України «Про національні меншини в Україні». Законодавець до цих пір не передбачив конкретні меха­нізми реалізації зазначеної статті закону. Така ситуація, на нашу думку, викликана відсутністю єдиного розумін­ня поняття національно-культурної автономії, її місця серед інших громадських інститутів. Не визначено яким обсягом повноважень було б доцільно наділити органи управління національно-культурної автономії. Отже є нагальна необхідність розроблення та прийняття Закону України «Про національно-культурну автономію».

Крім вище зазначених, вимагають свого законо­давчого врегулювання питання представництва націо­нальних меншин в органах державної влади та місцево­го самоврядування, зокрема у Верховній Раді України, а також внесення змін до Закону України «Про ратифі­кацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», оскільки у зазначеному законі не враховано один із основних принципів Хартії – диференціація зобов’язань щодо мов у залежності їх поширення.

Успішне розв’ язання цих, без перебільшення, склад­них завдань, на моє переконання, вимагає концептуально виваженої узгодженої взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з представниками громадянського суспільства і насамперед уваги до вирі­шення цих питань депутатів Верховної Ради України.

У питаннях взаємодії органів влади і громадян­ського суспільства задля утвердження політики етно- національної єдності важливим є консолідація еліт на­вколо спільної мети, а також формування атмосфери толерантності, поваги до прав людини незалежно від мови, релігії і регіону проживання. Необхідно працюва­ти над підвищенням рівня довіри національних громад до держави, просування тих громадських ініціатив, які пов’язані з ідеєю національної єдності через інституції, які мають найвищий рівень довіри в суспільстві, тобто ЗМІ, релігійні, громадські організації та ін.

Сьогодні у всьому світі сформована коаліція на підтримку України за демократичний вибір. З огляду на це, лідери національно-культурних товариств мають можливість через свої діаспори за кордоном, в першу чергу це стосується нас, Закарпатської області, яка меж­ує з чотирма країнами ЄС, сприяти у реалізації проек­тів та програм, які забезпечать подальший розвиток ре­форм у державі та сприятимуть об’єднавчим процесам, що відведені інститутам громадянського суспільства. Наша область має багатий досвід співпраці з нашими сусідами як на родинному, так і на міждержавному рів­ні, адже по обидва боки кордону живуть багатотисячні громади українців та дружніх нам національних спіль­нот, які у важкий для України час щиро відгукнулися на підтримку України у боротьбі за її територіальну ціліс­ність і незалежність. Важливо, щоб депутатська група Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з іноземними державами активізувала роботу щодо удо­сконалення двосторонніх міждержавних зв’язків з ме­тою підтримки культури і самобутності, захисту прав та інтересів українців за кордоном та національних мен­шин, що проживають в Україні. Прикро, але факт, що міжурядова Українсько-Угорська комісія з питань за­безпечення прав національних меншин та Українсько- Румунська комісія з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин не здійснюють свою діяльність упродовж кількох років.

Необхідно зважено підходити до прийняття зако­нів, що регулюють питання життєдіяльності національ­них меншин, зокрема порядок функціонування мов в Україні, оскільки поспішність чи не компетентність у цих питаннях можуть призвести до міжнаціональних конфліктів, зростання еміграційних процесів і не ведуть до консолідації суспільства. Доцільно також з таких де­лікатних питань як мовна сфера організовувати у Вер­ховній Раді України громадські слухання щодо порядку застосування державної мови та мов національних мен­шин, а також проведення наукової експертизи законо­проектів у Інституті держави і права ім. В. Корецького та Інституті української мови НАН України, а на місце­вому рівні – консультації з громадськістю.

Натомість, нехтування думкою громадських орга­нізацій національних меншин чи висновками експертів, без належного обговорення законопроектів з громад­ськістю, як це мало місце при підготовці проектів мов­них законів (проект закону «Про мови в Україні» № 5556 від 19.12.2016 р., проект закону «Про функціонування української мови як державної та порядок застосуван­ня інших мов в Україні» № 5669 від 19.01.2017 р., про­ект закону «Про державну мову» № 5670 від 19.01.20117 р.), призводить до збурення у суспільстві.

Інститути громадянського суспільства мають стати партнерами органів державної влади та органів місце­вого самоврядування у справі національно – культурно­го розвитку всіх етнічних спільнот, як універсальні ре­транслятори усіх наявних у суспільстві поглядів, думок та переконань.

Як показує досвід країн Європейського Союзу, роз­виток громадянського суспільства за системної держав­ної підтримки дає змогу залучати додаткові людські, ор­ганізаційні та технічні ресурси для надання соціальних та інших суспільно значущих послуг, сприяння процесу децентралізації державного управління і підвищення його якості.

Зазначимо, що міжнаціональна та міжконфесійна ситуація в області стабільна. Сьогодні вкрай актуаль­ною у регіоні є популяризація політичної консолідації еліт навколо спільної мети. Українська політична нація єдина, незалежно від етнічного походження, мови, ре­лігійної приналежності, а співпраця органів державної влади та органів місцевого самоврядування на засадах партнерства з інститутами громадянського суспільства дасть змогу покласти край застосуванню окремими «політтехнологами» радикальної, нетерпимої риторики щодо певних етнічних, релігійних і мовних груп.